Російський проєкт «Бессарабія»

Російський проєкт «Бессарабія» — це спеціальний інформаційно-політичний, дестабілізаційний та підривний проєкт, який розглядається як складова гібридної війни Росії проти України та ширшого антиукраїнського проєкту «Русскій мір». Його мета — використання історичних, етнічних, мовних і регіональних відмінностей населення півдня Одеської області для формування уявлення про Буджак як про нібито окрему від України територію, створення підґрунтя для сепаратизму та послаблення українського контролю над регіоном.

Назва «Бессарабія» у межах цього проєкту використовується не лише як географічне позначення. Вона стає політичним маркером, навколо якого конструюється образ «окремої Бессарабії» — особливого простору зі своїми нібито відмінними політичними інтересами, населенням та історичною долею. Саме тому проєкт варто розглядати не просто як спробу створення чергового сепаратистського утворення, а як комплексну технологію гібридного впливу.

Походження та перша фаза проєкту

Найбільш відкрито російський проєкт «Бессарабія» проявився у 2014–2015 роках, після початку російської агресії проти України, одночасно з іншими проєктами створення проросійських «народних республік».

У південній частині Одеської області, в історичному регіоні Буджак, були здійснені спроби створити політичну інфраструктуру, яка мала б представляти регіон як окрему політичну територію. Одним із таких інструментів стала так звана «Народна рада Бессарабії», яка позиціонувала себе як представницький орган місцевих національних меншин.

Читайте також:  Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»: коли і де він почався і в якому стані перебуває зараз

Паралельно готувався сценарій створення так званої «Бессарабської народної республіки» (БНР) — незаконного проросійського квазіутворення за моделлю окупаційних «народних республік» на Донбасі. За даними українських правоохоронців, план передбачав, зокрема, дестабілізацію ситуації в регіоні, блокування транспортного сполучення, створення незаконних органів влади та використання сил із території Придністров'я.

Таким чином, початкова фаза проєкту мала територіально-сепаратистський характер: від створення політичної видимості «особливого регіону» — до спроби його відокремлення від України та перетворення на проросійське квазіутворення.

Масова міграція до Європи: «Це не біженці, це вторгнення»

Атанасіус Шнайдер

«Це не біженці, це вторгнення»: єпископ Шнайдер загострив суперечку щодо міграції

Католицький єпископ Атанасіус Шнайдер виступив із однією з найжорсткіших промов щодо масової міграції до Європи. Шнайдер добре знає континент: він навчався і близько десяти років жив у Римі, де здобув докторський ступінь із патристики.

«Вони не біженці. Це вторгнення, масова ісламізація Європи», — заявив єпископ у фрагменті виступу, який став вірусним. Шнайдер стверджує, що масова міграція з мусульманських країн змінює християнську ідентичність Європи, а європейські політичні еліти свідомо підтримують цей процес. Серед аргументів він називає поширення ісламських практик у школах і суспільному житті, демографічні зміни та дедалі помітнішу присутність ісламу в європейських містах.

Промова одразу стала політичним тригером. Консервативні майданчики миттєво підхопили слова Шнайдера, тоді як ліві партії почали критикувати богослова за «несучасність». Сам єпископ не відступає від своєї позиції: аналогічні погляди він публічно відстоює вже кілька років.

Джерело: La Nuova Bussola Quotidiana 

Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»: коли і де він почався і в якому стані перебуває зараз

Від інформаційного конструювання окремої регіональної ідентичності до спроби створити маріонеткову «народну республіку». Як Кремль намагався використати південь Одещини для дестабілізації України, чому цей сценарій провалився і як його ідеологічна складова продовжує жити в умовах повномасштабної війни.

Російська агресія проти України ніколи не обмежувалася лише військовими операціями. Паралельно з окупацією територій Москва систематично створювала й підтримувала політичні, інформаційні та псевдоісторичні конструкції, покликані поставити під сумнів український суверенітет, розколоти суспільство та підготувати ідеологічне виправдання для подальшого втручання.

«ДНР», «ЛНР», «Новоросія», «Республіка Крим» та «Бессарабська народна республіка» — різні за масштабом і способом реалізації, але споріднені за своєю політичною логікою проєкти. Їх об'єднує спроба представити частини суверенної України як нібито окремі політичні утворення, що мають власні інтереси, відмінні від інтересів української держави, а отже, начебто можуть бути виведені з-під її юрисдикції.

У цій системі особливе місце посідає проєкт «Бессарабія», спрямований на південь Одеської області — багатонаціональний регіон із власною складною історією, який російські політтехнологи намагалися перетворити на плацдарм для сепаратистського експерименту.

Його історія демонструє, як географічна назва може ставати інструментом політичного конструювання, як історичні маніпуляції використовуються для виправдання територіальних претензій і чому провал конкретної сепаратистської операції ще не означає зникнення її ідеологічного підґрунтя.

На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі

Карна експедиція прийшла до підгаецького повіту 22 вересня 1930 р. і відразу зайшла до села Вербова, яке найперше «спацифікували». В селі виглядала пацифікація приблизно так: — «Кожний дім обставлено 15 поліцаями. Одна частина їх нищила соломяний дах на будинках, а друга копала в хаті яму, куда ссипала принесене іишими поліцаями збіжжя й муку. Далі брали вони подушки, роздирали їх і на збіжжя сипали пірря з подушок. Меблі нищили, хатнє приладдя ламали і все це кидали в ту яму. На це все висипали бочку квашених огірків, а тому, шо яму копали все коло печі, то на це все зверху завалювали ніч, і ось так засипали викопану яму. Інша частина поліцаїв тим часом била населення. При хатніх ревізіях у Вербові знайдено в одного хлопця один чи кілька малих куснів запального шнура, які ще за старих часів батько чи дід залишили, коли працювали в каменоломі. Вживали цього шнура до запалювання вибухового матеріялу при висаджуванні скель у повітря. Хлопець зветься Лапчак. 

Поліція била малого хлопця так довго, аж поки він не сказав те, чого від нього вимагали, а саме, що шнур цей він мав для підпалів дворів. Далі поліція питала, чи не дали часом цей шнур йому студенти, на шо хлопець відповів, що (як того і домагалася поліція) шнур цей йому дав студент Мізерний, не маючи й на думці, які з того будуть наслідки. До цього ше додано, шо студент Мізерний наказував малому хлопцеві палити цим шнуром двори. Та в тому всьому не було ані слівця правди. Але Мізерного заарештовано й бито, щоб признався, шо це він ті саботажі робив. Він про те нічого не знав. Тоді його знов били, при цьому він двічі омлівав. Очухали його, ллючи на нього брудні помиї. Про ці події були балачки в Підгайцях, але народ не хотів цьому вірити, бо ніхто й не припускав, щоб шось подібне могло діятися за наших часів. Потім привезено Мізерного з Вербова до Підгаєць, і якраз я зустрівся з ним у тюрмі проти ночі 23. вересня 1930. p., коли й мене заарештовано. Били Мізерного 22. вересня пополудні, а вечером перевезли його до Підгаєць. Ноги, руки, плечі, груди, взагалі ціле тіло, були сині від побою. На голові мав він рани та ціла голова, була покрита ґулями. 23. вересня 1930. р. перевезли його до судової вязниці в Підгайцях і тут 20. вересня 1930. р. били його при вичиненому вікні пополудні без перестанку, хотячи тим змусити його признатися до підпалів.

Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»

Російський проєкт «Бессарабія» — це спроба використати етнічне та культурне різноманіття півдня Одещини для політичної дестабілізації регіону, розхитування української державності та створення підстав для сепаратистського квазіутворення.

У 2015 році СБУ офіційно викрила спробу російських спецслужб запустити на півдні Одещини сепаратистський проєкт під назвою «Народна рада Бессарабії» яка має  ухвалити рішення про створення «Народної республіки Бессарабія». 
Йшлося не про якусь «місцеву ініціативу», а про організований російський проєкт: за даними українських правоохоронців, його координували представники російських спецслужб, а діяльність проросійської мережі забезпечувалася фінансовою та організаційною підтримкою з боку Росії. Метою було розхитати ситуацію в Буджаку на півдні Одещини, спровокувати сепаратистські настрої та створити на території України чергове штучне квазіутворення за російським сценарієм.

Війна за корінь «Русь»: Чому час повернути Московію в її історичні межі.

У своїх попередніх матеріалах я часто вживав традиційний термін «русифікація» для опису багатовікового тиску на українську культуру. Проте мої уважні читачі не раз справедливо апелювали до мене в коментарях, поправляючи та зауважуючи, що значно правильніше вживати терміни «зросійщення» або «змосковлення». Я хочу щиро подякувати своїй аудиторії за цю дискусію. Вона не просто лінгвістична — вона світоглядна. 

Поглибившись у суть нашої нинішньої екзистенційної війни, яка точиться за сам корінь «Русь», я повністю приймаю ваші аргументи. Використовуючи слово «русифікація» (хоч воно і є міжнародним науковим стандартом), ми мимоволі потрапляємо в пастку ворога. Цей термін досі легітимізує крадіжку нашого імені, яку Петро I вчинив у 1721 році. Він створює ілюзію, ніби нас намагалися зробити «руськими». Але ж русини, русичі — це наші предки, це корінне населення України-Русі! Насправді же імперія століттями намагалася перетворити нас на підданих Кремля, стерти нашу пам'ять і підкорити своїй волі. Еволюція процесу деколонізації в Україні досягла тієї межі, коли вона перестала бути просто кабінетною політикою чи директивою «згори». 

Трагедія Мгарського монастиря: кривавий злочин московсько-більшовицьких окупантів під Лубнами у 1919 році

У серпні 1919 року московсько-більшовицькі загарбники вчинили черговий кривавий злочин проти українського духу та нашої духовної спадщини. 

Під час відступу з Лубенщини окупаційні загони піддали знущанням та страті братію прадавнього українського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря. Ця звіряча розправа була свідомим актом нищення української ідентичності та цілеспрямованого терору проти української церкви. Оприлюднені хроніки та матеріали розслідувань викривають антилюдську, загарбницьку суть комуністичного режиму на Полтавщині.
10 липня 1919 року обитель над Сулою пережила велике потрясіння - її захопили червоноармійці більшовицького Антонівського полку. Притулком братії монастиря стали сараї, бо їхнє житло зайняли носії ідеї встановлення нового порядку, а задля кощунства більшовики розмістилися ще й у теплій церкві, що була під одним дахом з архієрейськими покоями. Там вони збиткувалися над святинями, влаштовували оргії.
У 20-х числах липня червоноармійці відступили під натиском частин Добровольчої армії, які увійшли в монастир 14 серпня, але вже на другий день «білі» були змушені відступити.

Чому сепаратисти прагнуть перейменувати "Бессарабію" на "Басарабію"

і до чого тут Бессарабський ринок? 

Вчора у одного з засновників Бессарабської народної республіки, почесного ізмаїл-чана Віктора Куртєва був день народження, пишуть в групі Ізмаїл-онлайн. На свою честь він провів в Києві на ВДНГ бессарабський кінофестіваль "ОКО" (він проходив на невеличкому відкритому майданчику з проєктором і невеликим екраном і нікого там не було. Куртєв навіть на своєму сайті "Бессарабія.ЮА" не написав про цей "фестиваль"). 

 

В анонсі було зазначено: "Засновницею та директоркою фестивалю є бессарабська болгарка Тетяна Станєва, а Віктор Куртєв (відомий бессарабський меценат, експерт з питань енергетики та голова ГО «Центр розвитку Бессарабії») виступає Президентом кінофестивалю та Головою його Наглядової ради." 

 

І ось що цікаво: уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська є незмінною членкинею журі бессарабського фестивалю етнографічного кіно «ОКО».

Марія Берлінська — найвідоміша аферистка воєнного часу: брехня, гранти та піар на українській крові.

В Україні під час війни сформувався особливо цинічний тип воєнних знаменитостей. Вони не командують бригадами, не будують заводи й не гниють в окопах — але телемарафон оголосив їх «моральним авторитетом» нації. Їхній головний капітал — не зброя і не компетентність, а медійний бренд, що фінансується Фондом «Відродження», олігархічними структурами Віктора Пінчука та Томаша Фіали.

✓ Марія Берлінська — найяскравіший і найодіозніший приклад цього феномену. Жінка без реального бойового досвіду, без технічної освіти та без жодного дня стабільної роботи за 38 років перетворилася на «ветеранку Айдару» та «матір українських дронів», отримавши доступ до мільярдів державних коштів та іноземних грантів.

Що насправді ховається за цим глянцевим міфом — розбираємо по полицях, із прізвищами, датами та документами:
ХАМЕЛЕОН НА ГРАНТАХ: ВІД ЛГБТ-МАРШІВ ДО ФАЛЬШИВОЇ «МАМКИ ДРОНІВ»
До 25 років (до 2013 року) Марія Берлінська офіційно ніде не працювала. Її біографія була максимально далекою від армії:
Заочне навчання на історичному факультеті в Кам'янці-Подільському
Вивчення психології
Магістратура НаУКМА за програмою «Юдаїка»
Жоден із цих напрямів не має відношення ні до дронів, ні до військової справи, ні до аеророзвідки!

Іспанські герої - неголені, розхристані та напідпитку

Іспанський доброволець 250-ї Іспанської (блакитна) дивізії Вермахту біля Хреста загиблого камерада.

«Якщо вам зустрінеться німецький солдат який неголений, розхристаний, та напідпитку. Не поспішайте його заарештовувати — можливо, це іспанський Герой».
– з наказу начальника Генштабу сухопутних військ Вермахту Франца Гальдера.

Такий гультяйський образ, що собі створили іспанці на Ленінградському фронті став роковою помилкою більшовиків. Військова розвідка РККА вважала 250 дивізію слабкою ланкою на фронті, тому найбільш успішним місцем прориву фронту визначали для удару саме іспанців. І даремно. 

В бою вони були на висоті, і за свої помилкові висновки з розвідданих, червоні поплатилися боляче. А саме сталося це під час операції РККА «Полярна зірка» в лютому 1943.

На ділянці фронту під Красним Бором довжиною майже в 60 кілометрів, чотири РККА дивізії (близько 44 тис. о/с) і 2 танкових полки не змогли прорвати оборону іспанців (близько 4.5 тис. о/с). Красна армія понесла на цій ділянці великі втрати.

В Україні немає "Бессарабії" - немає й "бессарабської кухні"

Місяць тому радниця міського голови Ізмаїла Ірина Королькова, яку в Ізмаїлі в соцмережах називають "сепаратисткою", повідомила на одному з грантових сайтів що власниця «Бессарабської бринзарні» Лариса Титикало стала офіційним обличчям події Terra Madre Salone del Gusto 2026. 

В цій статті радниця безліч разів вжила назву "Бессарабія" в усіх видах - і вийшло так що авторка книги «Бессарабія. Кулінарна мандрівка» і виконавиця грантового проєкту «Slow food Bessarabia» Лариса Титикало буде там представляти "Бессарабію", а не Україну.

Це спричинило обурення у багаnьох ізмаїльців, і з того часу в місцевих соцмережах не затухають суперечки з цього приводу.

Там стверджують що ніякої "бессарбскої кухні" не існує, що вона вся запозичена у болгар, румун/модаван, ногайських татар (яких в 19 ст. знищила в цьому регіоні Російська імперія), українців, гагаузів та інших народів які проживали в Бессарабській губернії в злиднях під гнітом царизму.

Також в соцмережах переконують, що Лариса Титикало стала офіційним обличчям Бессарабії за рахунок російських грошей іноземного гранту "Дорога вина та смаку Бессарабії", і що ці гроші грантів насправді спрямовані на просування російського бренду "Бессарабія" і підтримку тих хто в Буджаку веде бізнес з такою назвою. 

Дехто навіть висловив думку, що росіяни заплатили організаторам конкурсу щоби офіційне обличчя було з "Бессарабії", а не з України. Саму Титикало називають через це "зрадницею".

«Київська катастрофа»

Федір Божко кидає росiйський прапор під копита коню полковника Сальського.
Київ. 31 серпня 1919 року.
Художник Леонід Перфецький

107 років тому, 31 серпня 1919 року, відбулася подія, що увійшла в історію під назвою «Київська катастрофа».
Здобути Київ від совєтських окупантів і тут же його втратити — трагічний парадокс Української революції.
Українське військо — Дієва Армія УНР та Українська Галицька Армія (УГА) — звільнили столицю від большевиків, але вже наступного дня мусили відступити під натиском іншої московської сили — Добровольчої армії генерала Антона Дєнікіна (Збройні сили Півдня Росії, ЗСПР).
Дєнікін, українофоб і палкий прихильник «єдіной і нєдєлімой Россіі», втопив Київ у крові не менше, ніж більшовики.
На початку серпня 1919 року розпочався великий похід об’єднаних українських армій проти совєтів.
9 серпня — визволено Жмеринку,
12 серпня — Вінницю.
Українським військам протистояли 12-а та 14-а совєтські армії, а з південного сходу наступала денікінська армія.
29 серпня у Миронівці відбулися перемовини між командирами УГА та денікінцями, де було погоджено поділ сфер впливу. Про це керівництво УНР нічого не знало.
30 серпня 1919 року українські війська під командуванням генерала Антіна Кравса урочисто вступили до Києва. Большевики покинули місто майже без бою.
Запорожці охороняли мости, частини отамана Зеленого мали закріпитися на лівому березі Дніпра. Але розвідка помилилася — денікінці підійшли значно швидше, ніж очікували.
Вранці 31 серпня до Києва через мости увійшли частини генерала Ніколая Брєдова.
На Хрещатику з’явився московський триколор. Запорожці зірвали його й кинули під копита коней. Почалася стрілянина. Українці зазнали втрат, частину підрозділів роззброїли денікінці.
Генерал Кравс у переговорах із Брєдовим відхрестився від УНР і визнав лише накази командування УГА, погодившись на виведення українських військ із Києва.
При тому, що сили були неспівмірні: 15 тисяч українців проти 3,5 тисяч денікінців.
Начальний вождь УГА Мирон Тарнавський наказав українським військам залишити Київ і відступити до Фастова.
На світанку 1 вересня 1919 року війська УНР і УГА залишили столицю.
Того ж ранку в Києві з’явився наказ генерала Брєдова:
«Отныне и навсегда Київ возвращается в составъ Единой и Недѣлімой Россіи!»
Після чого почалася деморалізація українських частин.
Але вже 2 вересня УНР оголосила стан війни з денікінцями.
3 вересня Симон Петлюра, шукаючи порозуміння з Польщею, підписав договір, фактично віддавши їй Галичину. Це ще більше загострило суперечності між УНР та ЗУНР.
4 вересня українські війська відведено на лінію Козятин — Житомир. Київ остаточно зайняли денікінці.
У жовтні, в умовах епідемії тифу й відсутності постачання, генерал Тарнавський підписав угоду з денікінцями про перехід УГА на їхній бік. Згодом його виправдали як такого, що намагався врятувати військо з «трикутника смерті».
Київська катастрофа стала символом розбрату в українському таборі:
УНР орієнтувалася на союз із Польщею,
ЗУНР — на компроміс із «білою Росією» та підтримку Антанти.
В результаті українська держава втратила столицю, а разом із нею — і шанс на консолідацію сил у боротьбі проти Москви.
Попри блискучий серпневий наступ, який засвідчив боєздатність українського війська, чвари між політиками та непорозуміння між УНР і ЗУНР привели до катастрофи, що пришвидшила втрату української державності.

У Польщі не люблять згадувати «польську операцію НКВС»

 

У Польщі чомусь дуже люблять згадувати Волинь. А про це — тихенько. Мабуть, лячно.

 

11 серпня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав оперативний наказ НКВС №00485, який дав старт так званій «польській операції» — одній із наймасштабніших і найкривавіших кампаній Великого терору.

 

Офіційно радянська пропаганда оголосила «ворогами» польських «шпигунів», диверсантів і членів вигаданої мережі «Польської організації військової» — ПОВ.

Проблема лише в одному: реальної мережі ПОВ, яку НКВС нібито мало ліквідувати, в Україні на той час уже не існувало.

Її осередки припинили діяльність ще на початку 1920-х років. Але для сталінської машини терору це не мало жодного значення. Потрібен був не доказ вини — потрібна була квота на репресії.

Поляки, ви думаєте, що українці не знають історію?

І, що оце шановні сусіди поляки Ви думаєте, що ми не знаємо історію?

Може хтось й не знає, але ж займемся "просвітленням".

Хто це у нас " по карманам шарив", по "кухням"?

Хто це у нас "окупаціями", "полонізаціями", й "колонізаціями" займався на українсьих земліх?

Станом на 2026 рік жодна територія України не перебуває під окупацією Польщі, оскільки Республіка Польща є стратегічним партнером України та повністю визнає її суверенітет у міжнародно визнаних кордонах 1991 року.

Утім, якщо розглядати це питання у історичному контексті, польська влада в різні епохи контролювала значні українські території:

Міжвоєнний період (1919–1939 роки)

Після Першої світової війни, розпаду імперій та поразки українських національно-визвольних змагань (зокрема, після Польсько-української війни 1918–1919 років та Ризького миру 1921 року), Друга Річ Посполита анексувала західноукраїнські землі.

Східна Галичина (сучасні Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області)
Західна Волинь (Волинська та Рівненська області)
Західне Полісся (частина Брестської та сучасна Сарненщина)
Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина (етнічні українські території, що зараз входять до складу Польщі).

У цей період українська історіографія часто визначає характер польського управління як окупаційний режим, оскільки українці зазнавали жорсткої асиміляції (пацифікація, полонізація, закриття українських шкіл та церков).

Цей етап завершився у вересні 1939 року із початком Другої світової війни та розподілом Польщі між Третім Рейхом та СРСР.

Епоха Речі Посполитої (XIV–XVIII століття)

Експансія Королівства Польського на українські землі розпочалася ще у XIV столітті з приєднання Галичини.

Після Люблінської унії 1569 року більшість українських територій (зокрема Волинь, Поділля, Київщина та Брацлавщина) перейшли під пряму владу Польської Корони у складі Речі Посполитої.

Етичність. Доброчесність. Європейські цінності. - Чи однакові ці стандарти для всіх?

Етичність. Доброчесність. Європейські цінності. Саме ці слова ми постійно чуємо від представників так званого "активістського середовища". Але чи однакові ці стандарти для всіх?

Нещодавно кандидат до Вищої ради правосуддя Кучерявенко був публічно підданий критиці. Зокрема, Кішакевич поставив під сумнів його відповідність критеріям етичності.
Однак виникає логічне запитання: чи мають моральне право оцінювати інших ті, хто сам неодноразово опинявся у центрі суспільних дискусій?
Адже сам Кішакевич став відомим після того, як не пройшов етап перевірки знання англійської мови під час міжнародного конкурсу. Попри це, сьогодні саме він публічно оцінює професійність та доброчесність інших кандидатів.

Не менш цікавою є й історія самого Кучерявенка. Одним із тих, хто відкрито підтримував його кандидатуру, був Михайло Жернаков — керівник Фундації DEJURE, який уже багато років позиціонує себе як один із головних архітекторів судової реформи та формування суддівського корпусу.

Поруч із Жернаковим систематично виступає Мартина Богуславець. При цьому у публічному просторі неодноразово порушувалися питання щодо її декларацій, майнового стану та інших аспектів діяльності. Саме тому дивно спостерігати, як люди, навколо яких самих тривалий час точаться суспільні дискусії, сьогодні визначають, хто є доброчесним, а хто ні.

Якщо скласти цей ланцюг разом, виходить досить показова картина: Кішакевич оцінює етичність Кучерявенка, Кучерявенка підтримує Жернаков, поруч із Жернаковим перебуває Мартина Богуславець, щодо якої також виникали численні питання у публічному просторі.

І саме ці люди роками виступають від імені "громадянського суспільства", беруть участь у міжнародних зустрічах, консультують іноземних партнерів та фактично формують для європейських інституцій уявлення про українські антикорупційні та судові реформи.
Тож виникає закономірне запитання: чи дійсно саме ці люди мають бути моральними арбітрами української доброчесності? І чому європейські партнери продовжують сприймати їх як беззаперечний авторитет, не звертаючи уваги на численні публічні дискусії, які вже не перший рік супроводжують діяльність кожного з них?

Правда про «матч смерті»: що приховувала радянська пропаганда

6 серпня 1942 року відбувся футбольний матч в окупованому Києві: команда радянських футболістів "Старт" у першій грі проти команди "Flakelf" виграла з рахунком 5:1.

"Flakelf" - команда, зібрана з німецьких солдатів і офіцерів протиповітряної оборони, а також льотчиків і механіків київського аеродрому.

Спростовуємо міф, який поширювала радянська пропаганда стосовно цього матчу.

Суть міфу: Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.

Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.

Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.

21 ГОД НА ТО, ЧТОБЫ ЗАВАЛИТЬ ПОДРОСТКА: Почему пропагандистам лучше забыть про Северную войну

Когда с экранов телевизоров в очередной раз начинает вещать какой-нибудь ручной пропагандист с надутыми щеками и заявлять: «Да мы можем воевать десятилетиями! Вон, Пётр Первый со шведами 21 год рубился — и ничего, Империю построил!», хочется просто покрутить пальцем у виска. Серьёзно? Вы реально хотите этим гордиться?

Давайте вскроем этот исторический «триумф», которым нас так усердно кормят. Без сусальной позолоты. Жёстко и по фактам. Потому что если внимательно посмотреть на то, как протекала Северная война, выяснится, что это не история великого подвига, а хроника фантастического позорища, чудовищной некомпетентности и мясных штурмов, растянувшихся на два десятилетия.

РАУНД ПЕРВЫЙ: Весовые категории

Начнем с базы. 1700 год. На ринг выходят два бойца.

С одной стороны — Россия. Огромная территория, население около 12–13 миллионов человек. Бесконечный человеческий ресурс.

С другой стороны — Швеция. Население… полтора миллиона. Полтора, мать его, миллиона! Это меньше, чем сейчас живет в одном Новосибирске.

То есть огромный амбал весом в 120 килограммов выходит бить 15-килограммового школьника и потом будет гордиться тем, что ему понадобился 21 год, чтобы школьник наконец-то сдался. Выдающийся успех русского оружия, ничего не скажешь.

Хто такий Moshe Azman і до чого тут російський криміналітет із київською закваскою та ФСБ?

Це історія про появу та діяльність Михайла Романовича (Моше) Асмана у Києві, в Україні.

Про те, як у 90-х Моше Асмана направив директор молодіжної організації "Цеірей Агудат Хабад" в Ізраїлі - Йосип Іцхак Ааронов до київської синагоги на вулиці Шота Руставелі в помічники рабину Дов-Беру Карасику, якого Асман згодом вдало підсидів та вижив звідти.

Про те, як на засіданні ОЕОУ та ВЕК було ухвалено рішення про "обрання" Моше-Реувена Асмана "головним рабином" України. Що є звичайною аферою, оскільки дані громадські організації не мають повноважень призначати рабинів, а тим більше головного рабина. Головного рабина можуть обрати лише рабини на з'їзді шляхом голосування. Решта — це аферизм і самозванство. Ким, за великим рахунком Асман і є - аферистом і самозванцем!

Про те, як головний ініціатор спектаклю з призначенням Асмана "головним" рабином України - Вадим Рабинович і група єврейських бізнесменів, які також підтримали цю нелегітимну дію, призначили йому (Асману) платню в розмірі 70 000 доларів на місяць (!) і надали житло — квартиру поряд із синагогою, але з юридичною умовою: квартира стане його власністю лише після того, як він пропрацює 10 років рабином у синагозі на вулиці Шота Руставелі.

“Віроломство генерала Галлера…”. Чи був дозвіл на використання “Блакитної армії” проти українців?

Агітаційний плакат «Блакитної армії» у Франції. Художник Владислав Бенда.

Польський Сейм ухвалив заяву, якою звинуватив українців у "варварстві" проти польського народу та вимагав від уряду вжити "негайно всіх найнеобхідніших заходів, аби змусити українців припинити вбивства і варварства". І вже за п'ять днів Галлер розпочав загальний наступ на позиції українців.

Одним із важливих питань у дискусії про польсько-українську війну 1918—1919 років є участь у боях проти українців Армії Галлера. Як відомо, ту війну українці програли, і Східна Галичина опинилася під польською окупацією. Серед вирішальних чинників, які схилили шальки терезів на бік поляків, стало прибуття на "український" фронт із Франції численної та добре оснащеної армії.

З приводу її участі у війні проти Західноукраїнської Народної Республіки можна почути дві, на перший погляд, взаємовиключні тези. Перша — Армія Галлера створювалася Антантою для боротьби з більшовиками, а тому Польща не мала права використовувати її проти українців. І друга — поляки отримали від Антанти необхідний дозвіл, а тому Армія Галлера могла діяти і на території Галичини. Але чи дійсно обидві ці тези взаємно заперечують одна одну?

Формування Армії Галлера розпочалося у Франції влітку 1917 року. Тодішній французький президент Раймон Пуанкаре, відгукнувшись на ініціативу польських емігрантських кіл, видав декрет, у якому оголосив про створення "на період війни самостійної польської армії, яка перебуватиме під началом вищого французького командування та воюватиме під польським прапором".

Опікуватися створенням армії мав уряд Франції. Однак сформувати її планували з поляків, які служили у французькій армії, та польських добровольців з інших країн. А використовувати армію передбачалося проти Німеччини та її союзників.

Створення нової армії відбувалося доволі швидко. Її кістяк склали французькі вояки польського походження та польські військовополонені з Німеччини та Австро-Угорщини, які опинилися в країнах Антанти. На додачу, в багатьох країнах, де існувала польська діаспора, розгорнули вербувальні пункти.