І, що оце шановні сусіди поляки Ви думаєте, що ми не знаємо історію?
Може хтось й не знає, але ж займемся "просвітленням".
Хто це у нас " по карманам шарив", по "кухням"?
Хто це у нас "окупаціями", "полонізаціями", й "колонізаціями" займався на українсьих земліх?
Станом на 2026 рік жодна територія України не перебуває під окупацією Польщі, оскільки Республіка Польща є стратегічним партнером України та повністю визнає її суверенітет у міжнародно визнаних кордонах 1991 року.
Утім, якщо розглядати це питання у історичному контексті, польська влада в різні епохи контролювала значні українські території:
Міжвоєнний період (1919–1939 роки)
Після Першої світової війни, розпаду імперій та поразки українських національно-визвольних змагань (зокрема, після Польсько-української війни 1918–1919 років та Ризького миру 1921 року), Друга Річ Посполита анексувала західноукраїнські землі.
- Східна Галичина (сучасні Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області)
- Західна Волинь (Волинська та Рівненська області)
- Західне Полісся (частина Брестської та сучасна Сарненщина)
- Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина (етнічні українські території, що зараз входять до складу Польщі).
У цей період українська історіографія часто визначає характер польського управління як окупаційний режим, оскільки українці зазнавали жорсткої асиміляції (пацифікація, полонізація, закриття українських шкіл та церков).
Цей етап завершився у вересні 1939 року із початком Другої світової війни та розподілом Польщі між Третім Рейхом та СРСР.
Епоха Речі Посполитої (XIV–XVIII століття)
Експансія Королівства Польського на українські землі розпочалася ще у XIV столітті з приєднання Галичини.
Ця влада тривала до кінця XVIII століття, коли відбулися поділи Польщі.
Сучасні російські фейки та дезінформація .
Сьогодні тези про "наміри Польщі окупувати чи анексувати Західну Україну" є частиною російської пропаганди та психологічних операцій (ІПсО).
(сподіваємось , що це правда)
Російська Федерація регулярно поширює ці наративи з метою розірвати дипломатичні та військові зв'язки між Києвом та Варшавою, послабити західну підтримку України та легітимізувати власну повномасштабну агресію.
Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках. Як це було
Характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління. Також на Галичину переселяли польських ветеранів, яким за кілька років передали 12% усіх земельних угідь.
У публіцистиці нерідко прослідковується ностальгія за "цивілізованим європейським світом", що створила польська влада після Першої світової і котрий знищила радянська в 1939-1941 роках.
Думки розвиваються навіть у твердження позитивного наслідку польського панування у регіоні протягом 1918-1939 рр., заперечується його окупаційний характер, мовляв, приєднала Західну Україну (Східну Галичину та Західну Волинь) не Польща, а Рада послів Ліги Націй [міжнародна організація, яка виникла після Першої світової війни на чолі з переможцями - Британією, Францією, Італією та Японією - ІП] в 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток.
Підсилюють такі твердження побутуючі у Львові анекдоти про "перших совітів", котрі в унітазах мили руки, а дружини комісарів в пеньюарах ходили до Опери.
Проте характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління.
Характер окупаційної влади історики визначають наступними критеріями:
- встановлення контролю над територією шляхом військової інтервенції;
- проведення політики (в сферах політичного, економічного, культурного життя) на захоплених землях в інтересах окупаційної влади;
- придушення національних виступів місцевого населення на окупованій території силовими методами (створення оперативних спецпідрозділів, використання регулярної армії, мережі спецзакладів пенітенціарної системи);
- цілеспрямована політика національної асиміляції;
- обмеження доступу мешканців окупованої території до вищих державних посад;
- депортації місцевого населення окупованих територій;
- притягнення місцевого населення до служби у збройних силах держави-окупанта.
Отже, розглянемо ситуацію за вказаними пунктами.
1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава - Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.
Польське повстання у Львові одержало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.
Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера [польське військо чисельністю біля 80 тисяч солдат, сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії - ІП].
Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу Дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.
Після радянсько-польської війни в 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році.
Мова йшла про проведення референдуму в регіоні з питання його статусу та надання політичної автономії краю у складі Польщі. Проте в 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму з пропозицією польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.
Попри те, що статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем.
Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.
У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю - Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.
У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.
У 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському.
З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін "Малопольска Всходня" і заборонено вживання назви Західна Україна.
Також замість етноніму "українець" ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - "русін", "рускі" та "русінські".
В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців.
Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: "Пласт" заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. - в Галичині, товариство "Січ" - в 1924 р., діяльність "Сокола" - обмежили лише територією Галичини.
Відбулися чисельні погроми "Просвіти" під час політики пацифікації [дослівно "умиротворення" - ІП] 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства "Рідна школа".
У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.
Між іншим, це відбувалося під час укладення політичного миру між польським урядом та Українським національно-демократичним об'єднанням [УНДО - українська легальна партія, єдина парламентська, її депутати представляли інтереси українців у Сеймі] - т.зв. політики "нормалізації".
Окремим засобом утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції. До її правоохоронних функцій додавалися й функції політичного тиску: з 1921 р. поліція розслідувала політичні справи, щоквартально готувала звіти про настрої українського населення, давала характеристику політичним та громадським організаціям.
Відбувалося стеження за українськими службовцями, звіти містили інформацію про конкретних осіб, їх національне та соціальне походження, членство у політичних та громадських організаціях та "ступінь небезпеки", що вони становлять для польської влади.
Наприклад, ось що писали про українця, який працював на львівській пошті в липні 1931 р.: "Костишин - русин, посідав посаду в Українській раді в 1919 р. за часів української війни, керівник відділу листів. Перебуває у контакті з українськими організаціями. У передвоєнний час відомий як затятий гайдамака [прихильник незалежної української держави - автор]. Необхідно його вислати на пенсію".
Подібний нагляд відбувався навіть за членами вищезгаданої УНДО.
У штаті державної поліції було введено посаду "конфідента" - таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про антидержавні дії.
Його робота зводилася до нагляду та опису українських національних святкувань, зокрема Свята героїв (вшанування могил Січових стрільців, що супроводжувалися панахидами та патріотичними виступами).
Конфідент Скварецький запротоколював 11 червня 1923 р. український "релігійно-маніфестаційний похід", який пройшов 23 травня 1923 р.
У цьому протоколі, окрім опису самої акції, її учасників та короткого змісту їх промов, була оцінка ситуації в середині української громадськості: політичні погляди, методи реалізації цих поглядів, найактивніші та найвпливовіші українські організації.