11.08.26

Етичність. Доброчесність. Європейські цінності. - Чи однакові ці стандарти для всіх?

Етичність. Доброчесність. Європейські цінності. Саме ці слова ми постійно чуємо від представників так званого "активістського середовища". Але чи однакові ці стандарти для всіх?

Нещодавно кандидат до Вищої ради правосуддя Кучерявенко був публічно підданий критиці. Зокрема, Кішакевич поставив під сумнів його відповідність критеріям етичності.
Однак виникає логічне запитання: чи мають моральне право оцінювати інших ті, хто сам неодноразово опинявся у центрі суспільних дискусій?
Адже сам Кішакевич став відомим після того, як не пройшов етап перевірки знання англійської мови під час міжнародного конкурсу. Попри це, сьогодні саме він публічно оцінює професійність та доброчесність інших кандидатів.

Не менш цікавою є й історія самого Кучерявенка. Одним із тих, хто відкрито підтримував його кандидатуру, був Михайло Жернаков — керівник Фундації DEJURE, який уже багато років позиціонує себе як один із головних архітекторів судової реформи та формування суддівського корпусу.

Поруч із Жернаковим систематично виступає Мартина Богуславець. При цьому у публічному просторі неодноразово порушувалися питання щодо її декларацій, майнового стану та інших аспектів діяльності. Саме тому дивно спостерігати, як люди, навколо яких самих тривалий час точаться суспільні дискусії, сьогодні визначають, хто є доброчесним, а хто ні.

Якщо скласти цей ланцюг разом, виходить досить показова картина: Кішакевич оцінює етичність Кучерявенка, Кучерявенка підтримує Жернаков, поруч із Жернаковим перебуває Мартина Богуславець, щодо якої також виникали численні питання у публічному просторі.

І саме ці люди роками виступають від імені "громадянського суспільства", беруть участь у міжнародних зустрічах, консультують іноземних партнерів та фактично формують для європейських інституцій уявлення про українські антикорупційні та судові реформи.
Тож виникає закономірне запитання: чи дійсно саме ці люди мають бути моральними арбітрами української доброчесності? І чому європейські партнери продовжують сприймати їх як беззаперечний авторитет, не звертаючи уваги на численні публічні дискусії, які вже не перший рік супроводжують діяльність кожного з них?