Поляки і росіяни завжди товаришували проти українців.

Поляки і росіяни попри те, що завжди були ворогами, враз ставали друзями, якщо це стосувалось боротьби проти українців.

Зараз проводиться ексгумація "жертв людобойства"в с.Плужники Тернопільської обл.

 

От лише про такий "нюанс"що в тому селі була база т.зв. "істрєбітєльного батальйону"

НКВД, що займався винищенням українських підпільників, ніхто в Польщі не скаже.

 

Як ніде в Польщі не напишуть,що як тільки в 1944 по році повернулась радянська влада

НКВД організовувалп "істрєбітєльниє батальйони", спеціальні "ескадрони смерті"

для винищення українських підпільників і повстанців.

 

Туди масово записувались поляки, щоб вбивати українських повстанців, а "за компанію" вбивати і грабувати всіх, кого захочуть.

 

54 % бійців "істребітельних батальйонов" НКВД на Тернопільщині буди поляками.

 

І в тому с.Плужники теж стаціював загін НКВД із польських добровольців.

От на цей "істрєбітєльний батальйон" НКВД і напала УПА.

 

Але цього ніхто в Польщі не розкаже.

 

Будуть трагічно закатувати очі, молитися і екзальтовано кричати, що "вбиті лише за те, що були поляками", а не за те що були сторожовими псами на службі НКВД і вбивали українців.

Політика щодо меншин, яку проводив Міхал Ґражинський, що очолював Сілезьке воєводство, де була велика німецька меншина

Воєвода Міхал Ґражинський, який очолював Сілезьке воєводство, у своїй політиці щодо меншин прагнув мінімізувати автономію Сілезького воєводства, зменшити роль німецької меншини у воєводстві, посилити роль польського суспільства, що населяло воєводство, та підтримати польську меншину в Німеччині. Воєвода Ґражинський був переконаний, що польське суспільство, яке населяло Сілезьке воєводство, негативно ставилося до німецької меншини, тому він намагався заручитися підтримкою польського суспільства для Табору Пілсудського (групи політиків, якою керував Юзеф Пілсудський) згаданими вище засобами. Щоб досягти цього, він розподіляв державні вакансії переважно полякам і підтримував розвиток шкільної освіти польською мовою.

Воєвода Ґражинський дискримінував німецькі установи та групи, які діяли в Сілезькому воєводстві. Більше того, він зменшив права німецької меншини. Розвиваючи польську систему шкільної освіти, він призвів до послаблення позицій німецьких шкіл. Поляків, які проживали в Сілезькому воєводстві, мотивували віддавати своїх дітей до польських шкіл замість німецьких шкіл. Наслідком цих дій стало закриття шкіл, які утримувалися членами німецької меншини.

Поява економічної кризи у 20-х роках була використана воєводою Ґражинським для продовження реалізації антинімецької політики. Економічні установи, яким загрожувало банкрутство, були захоплені воєводством, і воєвода призначив поляків на їх керівні посади. Крім того, він прискорив розподіл німецького багатства, щоб зменшити вплив заможної німецької меншини. Незважаючи на те, що між Польщею та Німеччиною була підписана угода щодо вирішення всіх конфліктів мирним шляхом, воєвода Ґражинський не припинив дискримінацію німецької меншини. 

Німецькі робітники зазнавали дискримінації, і, якщо це було можливо, всі конфлікти між членами польського суспільства та німецькою меншиною вирішувалися на користь поляків. Як офіційну причину своєї політики щодо меншин воєвода Ґражинський оголосив про зростання націоналістичних тенденцій серед членів німецької меншини та наголосив на відсутності лояльності німців до польського уряду. Незважаючи на те, що він звинувачував німців у націоналістичних тенденціях, він не співпрацював з німецькими установами, які намагалися боротися з гітлеризмом. Його політика призвела до зростання антипольських настроїв у Сілезькому воєводстві.

Однак, завдяки діям воєводи Ґражинського, велика частина установ, які раніше очолювали німці, перейшла у власність польської держави і почала приносити дохід до польського бюджету. У сфері культури воєвода Ґражинський приділяв багато уваги зменшенню комплексу меншовартості польської культури щодо німецької культури, будучи меценатом мистецтва для польського мистецтва.

У поляків пам'ять про жертви - це про помсту та розпалювання ворожнечі

Навроцький ухвалив рішення про позбавлення В. Зеленського ордена Білого Орла за надання підрозділу ЗСУ найменування «героїв УПА». Перед тим Інститут національної пам'яті Польщі виступив із заявою, в якій прирівнювання Армії Крайової до УПА назвав «образою пам'яті жертв українського націоналізму». 

Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року

Натомість АК вважається законною армію, що вела оборонну та визвольну війну.
Добра нагода нагадати Навроцькому і полякам: загальновідомо, що АК вчинила низку масових злочинів та етнічних чисток проти цивільного українського населення, жертвами яких стали від 12 до 20 тисяч українців. 

Найбільші масові вбивства, вчинені бойовиками АК: 

• Різанина в Сагрині (10 березня 1944 року).
• Найбільший одноразовий злочин польських збройних формувань (АК та Батальйонів хлопських) проти мирних українців на Холмщині. Знищено, замордовано та розстріляно від 800 до 1240 цивільних українців, переважно жінок та дітей. Село та місцеву церкву спалили.
• Трагедія села Павлокома (3 березня 1945 року).
• Загін АК під командуванням Юзефа Бісса («Вацлава») за участю місцевих польських добровольців оточив село. По звірячому вбито 366 мирних українців, яких перед розстрілом тримали та катували в місцевій церкві.
• Знищення села Красний Сад (19 квітня 1943 року).
• Напад польських загонів (за участі нацистів) на українське село на Волині. Загинуло 104 цивільних українців, серед яких цілі родини з дітьми.
• Різанина в Пискоровичах (квітень 1945 року).
• Загін польського підпілля («Національної військової організації», що входила до складу АК) здійснив напад на українців, які очікували на переселення в СССР. У приміщенні місцевої школи було розстріляно близько 180 мирних жителів. 

Пам'ять про ці жертви - це не про помсту чи розпалювання ворожнечі. Це про повагу до кожної невинно забраної душі. Не можна однією рукою вимагати від України каяття та ексгумацій, а іншою - ставити пам'ятники тим, хто палив українські хати й розстрілював дітей у Сагрині чи Павлокомі. Польща має нарешті припинити міфологізацію власної історії та визнати дзеркальну відповідальність за трагедію 1940-х років. 

А намагання Навроцького та польських інституцій затаврувати УПА і український національно-визвольний рух як «злочинний» є свідомим паплюженням борців за волю України. Без сумніву, сьогодні Навроцькому аплодує вся московська нечисть. 

Б.Червак 

Крым до 2014

Да, помню тот кошмарный Крым до 2014-го. 

Ужас просто. Аэропорты работали, международные рейсы летали, круизные лайнеры швартовались, миллионы туристов из разных стран приезжали. Фестивали, инвестиции, люди спокойно строили гостиницы, рестораны и винодельни. Учёные, студенты и спортсмены свободно мотались по миру. Настоящий ад, короче. К счастью, нас срочно спасли. Теперь аэропорт стоит как памятник, зато каждый день можно любоваться вертолётами и Кинжалами. Иностранных туристов заменили патриотичные Z-туристы и сводки Минобороны. Вместо новых отелей  новые укрепрайоны и склады. Вместо инвестиций  мобилизация и свежие ряды на кладбищах. Зато теперь мы в родной гавани! Такой родной, что полмира туда даже близко не подплывает. Самолёты не летают, корабли обходят, банки не работают, а нам объясняют, что это всё признак уважения и они нас боятся Особенно умиляет история про защиту от НАТО. Десять лет прошло  НАТО так и не пришло. Зато пришла мобилизация, изоляция, пустые аэропорты и тысячи надгробий с датами 2022–2026. От НАТО спасли настолько успешно, что главной опасностью для крымчан стали собственные освободители. Но тссс… Главное радоваться мосту, братцы. Мосту.

Поляки вперто не бажають розуміти українців

Пане Дуда, ви кажете, що щиро не розумієте, як вас можуть обіймати українці, у яких на одязі червоно-чорні символи ОУН і УПА. Що ж, дозвольте пояснити.
Ви — президент суверенної держави, союзника України.
Але коли ви згадуєте Шухевича, Бандеру і «людобуйства»,
не спромігшись згадати про звірства Польщі в Галичині,
про пацифікацію 1930-х, про ув’язнення, розстріли, придушення української ідентичності — ви не говорите правду.
Ви її уникаєте.
А без правди — не буде ні взаємної поваги, ні справжнього союзу.
Ви згадуєте Волинь.
Але не згадуєте Пілсудського.
Не згадуєте Тадеуша Голувка, який закликав «приборкати українського дикуна» і виселити його до Сибіру.
Не згадуєте Березу-Картузьку — концтабір для українців.
Не згадуєте розстріляних у Сяноку, Перемишлі, на Лемківщині.
Не згадуєте ані акцію «Вісла», ані вбитих дітей.
Ви називаєте вбивцями тих, хто дав відсіч тим, хто прийшов на їхню землю з хрестами й нагайками.
Ви не хочете визнати, що якби Польща поважала українське право на землю і гідність — можливо, ніхто б і не взяв до рук зброю.
Ви кажете: «не прийму Шухевича».
А ким він був, на вашу думку?
Солдатом, який дав бій одразу трьом імперіям — польській, нацистській і більшовицькій.
Вас дивує, що він герой для українців?
А для кого тоді бути героєм?
Для того, хто здався?
Хто мовчав, коли палили села й церкви?
Ні.
Ми пам’ятаємо тих, хто боровся.
І так — боровся жорстко.
Бо мир із карателями не будується.
Ви ж не відмовляєтеся від пам’яті про Пілсудського?
Хоча саме він у 1919 році вторгся в Україну, саме польське військо придушувало ЗУНР, саме поляки катували українців у львівських тюрмах.
А коли українці наважилися відповісти —
ви кажете «варварство»?
Насильство породжує насильство, пане Дуда. Не навпаки.
І якщо ви не розумієте, чому вас обіймають українці у вишиванках із червоно-чорними стрічками — то тому, що ці люди вашу націю пробачили. Але своїх не зрадили.
Пробачили за кров, за сльози, за приниження.
Бо вони хочуть майбутнього.
А не повернення в колоніальну травму.
Українці довели, що вміють бути друзями.
А ваші військові — ні.
Жодна ракета, що влітала з РФ у небо України, не була збита Польщею.
Жодна.
І в цей час ви вказуєте нам, яких героїв можна шанувати, а яких — ні?
Це що, не цинізм?
Нехай вас не лякає червоно-чорний прапор.
Це не прапор війни.
Це прапор пам’яті й боротьби.
І якщо ви не готові це зрозуміти —
отже, ви так і не збагнули, звідки береться свобода.
Не з наказу. А з готовності вбивати і вмирати за своє.
Тож якщо ви справді хочете бути з Україною, а не лише говорити про це — почніть із поваги.
Не до символів, а до вибору народу.
І тоді, можливо, ці обійми стануть щирими й для вас.

BlackRock — нові землевласники: борги — людям, прибутки — собі

Те, що більшість людей уже розуміють, навіть без економічної термінології, полягає в тому, що фірми на кшталт BlackRock діють менше як інвестори і більше як сучасні феодальні землевласники. Вони купують ключову інфраструктуру, водні мережі, порти, енергомережі, дата-центри та інші суспільні необхідності, часто використовуючи величезні суми позичених грошей і сплачуючи ціни, які звичайні учасники ринку не можуть дорівняти. 

 

Після завершення придбання борг перекладається на саму придбану компанію. Результат простий: платить громадськість. Споживачі повертають цей борг через вищі рахунки за воду, зростання цін на енергію, підвищення зборів і погіршення якості послуг. Інфраструктура перетворюється на машину для вилучення готівки. Прибутки течуть вгору до акціонерів і керівників, тоді як фінансовий тягар стікає вниз до домогосподарств. 

 

Коли модель неминуче руйнується, наслідки соціалізуються. Спільноти залишаються з руїнною інфраструктурою, забрудненими річками та зникаючими послугами. Гора боргів Thames Water у розмірі 14 мільярдів фунтів і повторювані скандали з каналізацією є яскравим прикладом того, що відбувається, коли фінансова інженерія переважає над суспільним управлінням. 

 

Керівники, які обтяжили компанію боргами, уже отримали свої бонуси. Інвестори вже взяли свої прибутки. А коли система нарешті досягає точки розлому, платники податків очікуються, щоб оплатити рахунок. Приватизувати прибутки. Соціалізувати збитки. Це і є бізнес-модель.

УЧИТЕЛЬСТВО ТА ЖИДІВСТВО: ПРОБЛЕМИ ТА ПРОЕКЦІЇ

Іван Франко. Учитель.

 

Пересічний читач майже не знайомий з драматургією Івана Франка, на відміну від його прози чи поезії. А про журналістику, публіцистику чи літературознавство годі й говорити. Схоже, що це взагалі закрита тема.

 

Серед драматичних творів найчастіше можуть назвати “Украдене щастя”. Насправді ж драматургія - лише один з наріжних каменів геніальності Івана Франка. Його внесок до світової драматургії ще гідно не оцінений і не пошанований.

 

П’єсу “Учитель” Іван Франко трактував як комедію. В ній дійсно є багато якщо не смішного, то кумедного, хоча за правилами жанру це мала би бути драма. Кінцівка п’єси, коли Омелян Ткач, учитель, будучи важко хворим, все ж вирішує їхати працювати в школу до віддаленого села, свідчить радше про оптимістичну трагедію.

Іван Франко описує нелегку вчительську роботу в глухому гірському селі. Школа збудована, але до неї упродовж багатьох років не ходили учні. Покійний учитель, на місце якого прибуває Омелян Ткач зі сестрою Юлією, турбувався про город біля хати, але не про навчання дітей. Таку політику проводили війт Микита Сойка та лихвар Вольф Зільберглянц. Коли приїжджала інспекторська комісія, вони запрошували дітей із сусідніх сіл, аби показати, буцімто школа працює.

 

Чесний учитель не міг миритися з такою ситуацією. Він хоче навчати дітей. Йому доводиться пройти важкий шлях, аби домогтися свого. Сойка і Зільберглянц наставляють проти нього селян і їхніх дітей, звинувачують в тому, що він на віру живе з молодою панянкою, хоча знають, що це його сестра. Поступово Омелян Ткач завойовує довіру до себе з боку простих людей, але війт і лихвар віртуозно плетуть нову змову проти нього. 

 

Штучною у п’єсі виглядає постать жандарма, з яким головний вчитель разом колись учився. Саме завдяки цьому знайомству вдається розгадати злі замисли Вольфа Зільберглянца, а сам він опиняється у в’язниці. Без знайомства з жандармом все могло бути по-іншому. І вже коли здається, що школа запрацювала, діти прийшли вчитись, лихвар вдається до останньої підлості: домовляється в повіті, аби вчителя перевели до віддаленого села.

 

Як це й годиться, маємо любовну лінію у п’єсі. Іван Франко ретельно виписує розвиток стосунків між Юлією та Іваном Хоростілем, теж учителем. Звісно, все закінчується щасливо.

 

Особливо слід сказати і про так звану жидівську лінію в цій п’єсі. Слово“жид” у часи Івана Франка не було лайливим і вживалось поруч із словом “русин” на ознаку українця. Проте письменника звинувачували в антисемітизмі. Насправді ж Іван Франко реально описував події. Він був українцем і не терпів тих, хто виступав проти його нації. В ті часи найбільше до цього долучилися, власне, євреї. На селі найбільшим ворогом українців були лихварі, шинкарі, які споювали селян, відвертали їх від науки, читання книжок. Саме про це й пише Іван Франко, тому звинувачення його в антисемітизмі є безпідставними. Це все одно, що звинувачувати Івана Франка в анти-українстві, бо він виводить чимало негативних образів українців. Як приклад, у цій п’єсі маємо війта Микиту Сойку. З іншого боку, Іван Франко чимало написав душевних творів про трагедію єврейського народу. Взяти ті ж його “Жидівські станси”. Але цього чомусь не добачають його недоброзичливці, звинувачуючи в антисемітизмі. Можливо, в цьому одна з причин того, що в Європі більше відомий єврейський письменник із Дрогобича Бруно Шульц, ніж його земляк українець Іван Франко, хоча непорівнянність цих творців слова є очевидною. Та й дивним, якщо не сказати різкіше, виглядає те, що й досі в Україні не видано повне зібрання творів Івана Франка, яке, за оцінками експертів, мало би сягнути від ста до ста п’ятдесяти томів. Яка ще нація може пишатися такою багатою спадщиною свого генія?!

 

Мабуть, незаслужено наші театри обходять п’єсу Івана Франка “Учитель”. Вона й досі не втратила своєї актуальності. А, можливо, театральні діячі просто не знають про її існування? То ж, про всяк випадок, скажу, що цю п’єсу можна знайти в 24-ому томі п’ятдесятитомного зібрання творів Івана Франка. Там, до речі, є й інші п’єси великого українського генія. А з незакінчених його драматичних творів узагалі на сцені можна дива творити. Але це вже тема окремої розмови.

 

Анатолій ВЛАСЮК