Крым до 2014

Да, помню тот кошмарный Крым до 2014-го. 

Ужас просто. Аэропорты работали, международные рейсы летали, круизные лайнеры швартовались, миллионы туристов из разных стран приезжали. Фестивали, инвестиции, люди спокойно строили гостиницы, рестораны и винодельни. Учёные, студенты и спортсмены свободно мотались по миру. Настоящий ад, короче. К счастью, нас срочно спасли. Теперь аэропорт стоит как памятник, зато каждый день можно любоваться вертолётами и Кинжалами. Иностранных туристов заменили патриотичные Z-туристы и сводки Минобороны. Вместо новых отелей  новые укрепрайоны и склады. Вместо инвестиций  мобилизация и свежие ряды на кладбищах. Зато теперь мы в родной гавани! Такой родной, что полмира туда даже близко не подплывает. Самолёты не летают, корабли обходят, банки не работают, а нам объясняют, что это всё признак уважения и они нас боятся Особенно умиляет история про защиту от НАТО. Десять лет прошло  НАТО так и не пришло. Зато пришла мобилизация, изоляция, пустые аэропорты и тысячи надгробий с датами 2022–2026. От НАТО спасли настолько успешно, что главной опасностью для крымчан стали собственные освободители. Но тссс… Главное радоваться мосту, братцы. Мосту.

Поляки вперто не бажають розуміти українців

Пане Дуда, ви кажете, що щиро не розумієте, як вас можуть обіймати українці, у яких на одязі червоно-чорні символи ОУН і УПА. Що ж, дозвольте пояснити.
Ви — президент суверенної держави, союзника України.
Але коли ви згадуєте Шухевича, Бандеру і «людобуйства»,
не спромігшись згадати про звірства Польщі в Галичині,
про пацифікацію 1930-х, про ув’язнення, розстріли, придушення української ідентичності — ви не говорите правду.
Ви її уникаєте.
А без правди — не буде ні взаємної поваги, ні справжнього союзу.
Ви згадуєте Волинь.
Але не згадуєте Пілсудського.
Не згадуєте Тадеуша Голувка, який закликав «приборкати українського дикуна» і виселити його до Сибіру.
Не згадуєте Березу-Картузьку — концтабір для українців.
Не згадуєте розстріляних у Сяноку, Перемишлі, на Лемківщині.
Не згадуєте ані акцію «Вісла», ані вбитих дітей.
Ви називаєте вбивцями тих, хто дав відсіч тим, хто прийшов на їхню землю з хрестами й нагайками.
Ви не хочете визнати, що якби Польща поважала українське право на землю і гідність — можливо, ніхто б і не взяв до рук зброю.
Ви кажете: «не прийму Шухевича».
А ким він був, на вашу думку?
Солдатом, який дав бій одразу трьом імперіям — польській, нацистській і більшовицькій.
Вас дивує, що він герой для українців?
А для кого тоді бути героєм?
Для того, хто здався?
Хто мовчав, коли палили села й церкви?
Ні.
Ми пам’ятаємо тих, хто боровся.
І так — боровся жорстко.
Бо мир із карателями не будується.
Ви ж не відмовляєтеся від пам’яті про Пілсудського?
Хоча саме він у 1919 році вторгся в Україну, саме польське військо придушувало ЗУНР, саме поляки катували українців у львівських тюрмах.
А коли українці наважилися відповісти —
ви кажете «варварство»?
Насильство породжує насильство, пане Дуда. Не навпаки.
І якщо ви не розумієте, чому вас обіймають українці у вишиванках із червоно-чорними стрічками — то тому, що ці люди вашу націю пробачили. Але своїх не зрадили.
Пробачили за кров, за сльози, за приниження.
Бо вони хочуть майбутнього.
А не повернення в колоніальну травму.
Українці довели, що вміють бути друзями.
А ваші військові — ні.
Жодна ракета, що влітала з РФ у небо України, не була збита Польщею.
Жодна.
І в цей час ви вказуєте нам, яких героїв можна шанувати, а яких — ні?
Це що, не цинізм?
Нехай вас не лякає червоно-чорний прапор.
Це не прапор війни.
Це прапор пам’яті й боротьби.
І якщо ви не готові це зрозуміти —
отже, ви так і не збагнули, звідки береться свобода.
Не з наказу. А з готовності вбивати і вмирати за своє.
Тож якщо ви справді хочете бути з Україною, а не лише говорити про це — почніть із поваги.
Не до символів, а до вибору народу.
І тоді, можливо, ці обійми стануть щирими й для вас.

BlackRock — нові землевласники: борги — людям, прибутки — собі

Те, що більшість людей уже розуміють, навіть без економічної термінології, полягає в тому, що фірми на кшталт BlackRock діють менше як інвестори і більше як сучасні феодальні землевласники. Вони купують ключову інфраструктуру, водні мережі, порти, енергомережі, дата-центри та інші суспільні необхідності, часто використовуючи величезні суми позичених грошей і сплачуючи ціни, які звичайні учасники ринку не можуть дорівняти. Після завершення придбання борг перекладається на саму придбану компанію. Результат простий: платить громадськість. Споживачі повертають цей борг через вищі рахунки за воду, зростання цін на енергію, підвищення зборів і погіршення якості послуг. Інфраструктура перетворюється на машину для вилучення готівки. Прибутки течуть вгору до акціонерів і керівників, тоді як фінансовий тягар стікає вниз до домогосподарств. Коли модель неминуче руйнується, наслідки соціалізуються. Спільноти залишаються з руїнною інфраструктурою, забрудненими річками та зникаючими послугами. Гора боргів Thames Water у розмірі 14 мільярдів фунтів і повторювані скандали з каналізацією є яскравим прикладом того, що відбувається, коли фінансова інженерія переважає над суспільним управлінням. Керівники, які обтяжили компанію боргами, уже отримали свої бонуси. Інвестори вже взяли свої прибутки. А коли система нарешті досягає точки розлому, платники податків очікуються, щоб оплатити рахунок. Приватизувати прибутки. Соціалізувати збитки. Це і є бізнес-модель.

УЧИТЕЛЬСТВО ТА ЖИДІВСТВО: ПРОБЛЕМИ ТА ПРОЕКЦІЇ

Іван Франко. Учитель.

 

Пересічний читач майже не знайомий з драматургією Івана Франка, на відміну від його прози чи поезії. А про журналістику, публіцистику чи літературознавство годі й говорити. Схоже, що це взагалі закрита тема.

 

Серед драматичних творів найчастіше можуть назвати “Украдене щастя”. Насправді ж драматургія - лише один з наріжних каменів геніальності Івана Франка. Його внесок до світової драматургії ще гідно не оцінений і не пошанований.

 

П’єсу “Учитель” Іван Франко трактував як комедію. В ній дійсно є багато якщо не смішного, то кумедного, хоча за правилами жанру це мала би бути драма. Кінцівка п’єси, коли Омелян Ткач, учитель, будучи важко хворим, все ж вирішує їхати працювати в школу до віддаленого села, свідчить радше про оптимістичну трагедію.

Іван Франко описує нелегку вчительську роботу в глухому гірському селі. Школа збудована, але до неї упродовж багатьох років не ходили учні. Покійний учитель, на місце якого прибуває Омелян Ткач зі сестрою Юлією, турбувався про город біля хати, але не про навчання дітей. Таку політику проводили війт Микита Сойка та лихвар Вольф Зільберглянц. Коли приїжджала інспекторська комісія, вони запрошували дітей із сусідніх сіл, аби показати, буцімто школа працює.

 

Чесний учитель не міг миритися з такою ситуацією. Він хоче навчати дітей. Йому доводиться пройти важкий шлях, аби домогтися свого. Сойка і Зільберглянц наставляють проти нього селян і їхніх дітей, звинувачують в тому, що він на віру живе з молодою панянкою, хоча знають, що це його сестра. Поступово Омелян Ткач завойовує довіру до себе з боку простих людей, але війт і лихвар віртуозно плетуть нову змову проти нього. 

 

Штучною у п’єсі виглядає постать жандарма, з яким головний вчитель разом колись учився. Саме завдяки цьому знайомству вдається розгадати злі замисли Вольфа Зільберглянца, а сам він опиняється у в’язниці. Без знайомства з жандармом все могло бути по-іншому. І вже коли здається, що школа запрацювала, діти прийшли вчитись, лихвар вдається до останньої підлості: домовляється в повіті, аби вчителя перевели до віддаленого села.

 

Як це й годиться, маємо любовну лінію у п’єсі. Іван Франко ретельно виписує розвиток стосунків між Юлією та Іваном Хоростілем, теж учителем. Звісно, все закінчується щасливо.

 

Особливо слід сказати і про так звану жидівську лінію в цій п’єсі. Слово“жид” у часи Івана Франка не було лайливим і вживалось поруч із словом “русин” на ознаку українця. Проте письменника звинувачували в антисемітизмі. Насправді ж Іван Франко реально описував події. Він був українцем і не терпів тих, хто виступав проти його нації. В ті часи найбільше до цього долучилися, власне, євреї. На селі найбільшим ворогом українців були лихварі, шинкарі, які споювали селян, відвертали їх від науки, читання книжок. Саме про це й пише Іван Франко, тому звинувачення його в антисемітизмі є безпідставними. Це все одно, що звинувачувати Івана Франка в анти-українстві, бо він виводить чимало негативних образів українців. Як приклад, у цій п’єсі маємо війта Микиту Сойку. З іншого боку, Іван Франко чимало написав душевних творів про трагедію єврейського народу. Взяти ті ж його “Жидівські станси”. Але цього чомусь не добачають його недоброзичливці, звинувачуючи в антисемітизмі. Можливо, в цьому одна з причин того, що в Європі більше відомий єврейський письменник із Дрогобича Бруно Шульц, ніж його земляк українець Іван Франко, хоча непорівнянність цих творців слова є очевидною. Та й дивним, якщо не сказати різкіше, виглядає те, що й досі в Україні не видано повне зібрання творів Івана Франка, яке, за оцінками експертів, мало би сягнути від ста до ста п’ятдесяти томів. Яка ще нація може пишатися такою багатою спадщиною свого генія?!

 

Мабуть, незаслужено наші театри обходять п’єсу Івана Франка “Учитель”. Вона й досі не втратила своєї актуальності. А, можливо, театральні діячі просто не знають про її існування? То ж, про всяк випадок, скажу, що цю п’єсу можна знайти в 24-ому томі п’ятдесятитомного зібрання творів Івана Франка. Там, до речі, є й інші п’єси великого українського генія. А з незакінчених його драматичних творів узагалі на сцені можна дива творити. Але це вже тема окремої розмови.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

Феномен Трампа: чому половина Америки повірила брехуну?

Багато людей продовжують ставити те саме питання: як Дональд Трамп прийшов до влади? Чому така масова підтримка дісталася людині, яку широко вважають неосвіченою, безвідповідальною та нарцисично самовдоволено одержимою собою? Чому інтелект, компетентність та досвід раптом стали такими незначними в політиці — і що це говорить про саму демократію? 

 • Популізм завжди продає прості відповіді. Де експерти говорять про складність, ризики та нюанси, популісти кричать гасла. «Побудуй стіну.» «Поверни велич.» Гасло завжди коротше за аналіз — і тому ефективніше для мас, які втомилися думати, або ті, хто й спочатку не хотів думати глибоко. 

 

 • Емоція перемагає аргумент. Трамп, як і кожен демагог, говорив не до розуму, а до емоцій. Його риторика будувалася на гніві, образі та страху. Він створював ворогів, обіцяв помсту та уникав складних пояснень. Як і багато популістів до нього, він менше покладався на програми та більше — на обурення й емоційно заряджені наративи. 

 

 • Простота стає мовою «простих людей». Інтелектуали майже завжди програють у масовій політиці. Складна мова дратує людей. Багато хто відчуває дискомфорт, коли чогось не розуміє, але замість визнання цього звинувачують мовця. Людина, яка говорить простіше, сприймається як «одна з нас». 

 

 • Впевненість плутають із компетентністю. Людська природа не змінилася. Люди досі плутають рішучість із мудрістю, а впевненість — із знаннями. Трамп став ідеальним прикладом ефекту Даннінга-Крюгера: людина з обмеженим розумінням, яка видає себе за генія. Проте саме ця сліпа самовпевненість сприймається багатьма виборцями як сила. 

 

 • Популісти оточують себе слабшими людьми. Демагоги та лідери з авторитарним мисленням бояться інтелектуальних незалежних мислителів. Тому вони часто оточують себе лояльними, але менш компетентними фігурами. Перша адміністрація Трампа частково стримувалася інституційною інерцією та традиційними республіканцями. Пізніше багато критиків стверджували, що він дедалі більше віддавав перевагу лоялістам, теоретикам змов та ідеологічним фанатикам перед досвідченими професіоналами.

 

 • Історія повторюється знову й знову. Суспільство, яке шукає легкі відповіді, неодноразово відчиняє двері демагогам. Замість того, щоб прийняти складну реальність демократії — компроміс, інститути, відповідальність — люди обирають ілюзію простоти. Вони хочуть «сильного лідера», який нібито «знає, як» і нарешті «скаже правду», навіть якщо ця правда переважно вигадка.

 

 • Знання саме по собі стає недоліком. Один із парадоксів сучасної політики полягає в тому, що інтелект часто здається слабкістю. Розважливість породжує сумніви, а сумніви дратують людей. Той, хто аналізує, здається невпевненим. Той, хто обіцяє певність, звучить переконливо. Для багатьох виборців зовнішність важливіша за реальність. 

 

 Урок простий і жорстокий: демократія без розважливих виборців — лише оболонка. Доки значні частини суспільства продовжуватимуть вірити в легкі відповіді на складні проблеми, феномен Трампа — або щось дуже подібне до нього — повертатиметься в різних країнах і під різними обличчями. 

 І щоразу він приходить із тією ж обіцянкою: «Тільки я можу це виправити.» Саме тому демократія вимагає більшого, ніж просто голосування. Вона вимагає думати. Без цього будь-хто з гаслом може стати твоїм господарем.

Чехословацький корпус проти більшовиків: початок великої Громадянської війни

17 травня 1918: повстання, яке розірвало радянську Росію

17 травня 1918 року по дорозі на Далекий Схід повстав Чехословацький корпус, що дало початок повномасштабній Громадянській війні у радянській Росії.
Передісторія цих подій криється ще в царських часах та Першій світовій. Перші чехословацькі військові формування у складі російської армії створили на початку Першої світової війни. Собі метою вони ставили визволення Чехословаччини зі складу Австро-Угорської імперії. І війна проти Австро-Угорщини в складі армії Росії здавалася шансом досягти мети. Поступово формування поповнювалося військовополоненими, які виявили бажання перейти на бік Антанти. Після Лютневої революції 1917 року в Росії чехословацькі формування продовжили воювати. Ба більше – у вересні 1917-го з них сформували окремий Чехословацький корпус із двох дивізій та запасної бригади.

Однак після Жовтневого перевороту нова “влада рад” почала шукати шляхи завершення війни. Згодом вона підписала сепаратний Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Тож становище чехословацького корпусу відчутно ускладнилося. У результаті досягли домовленості про приєднання військових до французької армії – для продовження боротьби проти Австро-Угорщини за визволення своєї батьківщини. Радянська влада погодилася випустити чехословацьке військо – але не суходолом до Європи, а морським шляхом – аж через Тихий океан. 

Тож військових направили Транссибірською залізницею до Владивостока. Ешелони розтяглися в просторі та часі. А напруга між чехословацьким командуванням та більшовиками зростала. Значне невдоволення викликало рішення більшовицького керівництва про часткове роззброєння легіонерів. 50-тисячний загін, що розтягнувся на 63 поїзди по 40 вагонів кожен, був загрозливою силою. Необхідність роззброїтись чехословаки сприйняли з великим невдоволенням. Але справжній вибух спричинили спроби радянського керівництва затримати чехословаків у дорозі (це робили за домовленістю з Німеччиною). 

21 квітня нарком закордонних справ Чичерін направив телеграму Красноярській раді про зупинення подальшого пересування чехословацьких ешелонів на схід. 16-20 травня у Челябінську зібрався з’їзд чехословацьких військових делегатів. 17 травня там вирішили розірвати всі домовленості з більшовиками, припинити здачу зброї та рухатися “власним порядком” у Владивосток. Перше збройне зіткнення із радянськими військами сталося 25 травня. Після цього Чехословацький корпус перейшов у наступ, захопивши контроль над Сибірською та Алтайською залізницями. Антибільшовицькі повстання сколихнули Сибір, Самару, Владивосток та інші території. Тут створювалися нові уряди та формувалася антибільшовицька армія.

Статті звинувачення зрадника порошенка