У Польщі не люблять згадувати «польську операцію НКВС»

 

У Польщі чомусь дуже люблять згадувати Волинь. А про це — тихенько. Мабуть, лячно.

 

11 серпня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав оперативний наказ НКВС №00485, який дав старт так званій «польській операції» — одній із наймасштабніших і найкривавіших кампаній Великого терору.

 

Офіційно радянська пропаганда оголосила «ворогами» польських «шпигунів», диверсантів і членів вигаданої мережі «Польської організації військової» — ПОВ.

Проблема лише в одному: реальної мережі ПОВ, яку НКВС нібито мало ліквідувати, в Україні на той час уже не існувало.

Її осередки припинили діяльність ще на початку 1920-х років. Але для сталінської машини терору це не мало жодного значення. Потрібен був не доказ вини — потрібна була квота на репресії.

Поляки, ви думаєте, що українці не знають історію?

І, що оце шановні сусіди поляки Ви думаєте, що ми не знаємо історію?

Може хтось й не знає, але ж займемся "просвітленням".

Хто це у нас " по карманам шарив", по "кухням"?

Хто це у нас "окупаціями", "полонізаціями", й "колонізаціями" займався на українсьих земліх?

Станом на 2026 рік жодна територія України не перебуває під окупацією Польщі, оскільки Республіка Польща є стратегічним партнером України та повністю визнає її суверенітет у міжнародно визнаних кордонах 1991 року.

Утім, якщо розглядати це питання у історичному контексті, польська влада в різні епохи контролювала значні українські території:

Міжвоєнний період (1919–1939 роки)

Після Першої світової війни, розпаду імперій та поразки українських національно-визвольних змагань (зокрема, після Польсько-української війни 1918–1919 років та Ризького миру 1921 року), Друга Річ Посполита анексувала західноукраїнські землі.

Східна Галичина (сучасні Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області)
Західна Волинь (Волинська та Рівненська області)
Західне Полісся (частина Брестської та сучасна Сарненщина)
Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина (етнічні українські території, що зараз входять до складу Польщі).

У цей період українська історіографія часто визначає характер польського управління як окупаційний режим, оскільки українці зазнавали жорсткої асиміляції (пацифікація, полонізація, закриття українських шкіл та церков).

Цей етап завершився у вересні 1939 року із початком Другої світової війни та розподілом Польщі між Третім Рейхом та СРСР.

Епоха Речі Посполитої (XIV–XVIII століття)

Експансія Королівства Польського на українські землі розпочалася ще у XIV столітті з приєднання Галичини.

Після Люблінської унії 1569 року більшість українських територій (зокрема Волинь, Поділля, Київщина та Брацлавщина) перейшли під пряму владу Польської Корони у складі Речі Посполитої.

Етичність. Доброчесність. Європейські цінності. - Чи однакові ці стандарти для всіх?

Етичність. Доброчесність. Європейські цінності. Саме ці слова ми постійно чуємо від представників так званого "активістського середовища". Але чи однакові ці стандарти для всіх?

Нещодавно кандидат до Вищої ради правосуддя Кучерявенко був публічно підданий критиці. Зокрема, Кішакевич поставив під сумнів його відповідність критеріям етичності.
Однак виникає логічне запитання: чи мають моральне право оцінювати інших ті, хто сам неодноразово опинявся у центрі суспільних дискусій?
Адже сам Кішакевич став відомим після того, як не пройшов етап перевірки знання англійської мови під час міжнародного конкурсу. Попри це, сьогодні саме він публічно оцінює професійність та доброчесність інших кандидатів.

Не менш цікавою є й історія самого Кучерявенка. Одним із тих, хто відкрито підтримував його кандидатуру, був Михайло Жернаков — керівник Фундації DEJURE, який уже багато років позиціонує себе як один із головних архітекторів судової реформи та формування суддівського корпусу.

Поруч із Жернаковим систематично виступає Мартина Богуславець. При цьому у публічному просторі неодноразово порушувалися питання щодо її декларацій, майнового стану та інших аспектів діяльності. Саме тому дивно спостерігати, як люди, навколо яких самих тривалий час точаться суспільні дискусії, сьогодні визначають, хто є доброчесним, а хто ні.

Якщо скласти цей ланцюг разом, виходить досить показова картина: Кішакевич оцінює етичність Кучерявенка, Кучерявенка підтримує Жернаков, поруч із Жернаковим перебуває Мартина Богуславець, щодо якої також виникали численні питання у публічному просторі.

І саме ці люди роками виступають від імені "громадянського суспільства", беруть участь у міжнародних зустрічах, консультують іноземних партнерів та фактично формують для європейських інституцій уявлення про українські антикорупційні та судові реформи.
Тож виникає закономірне запитання: чи дійсно саме ці люди мають бути моральними арбітрами української доброчесності? І чому європейські партнери продовжують сприймати їх як беззаперечний авторитет, не звертаючи уваги на численні публічні дискусії, які вже не перший рік супроводжують діяльність кожного з них?

Правда про «матч смерті»: що приховувала радянська пропаганда

6 серпня 1942 року відбувся футбольний матч в окупованому Києві: команда радянських футболістів "Старт" у першій грі проти команди "Flakelf" виграла з рахунком 5:1.

"Flakelf" - команда, зібрана з німецьких солдатів і офіцерів протиповітряної оборони, а також льотчиків і механіків київського аеродрому.

Спростовуємо міф, який поширювала радянська пропаганда стосовно цього матчу.

Суть міфу: Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.

Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.

Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.

21 ГОД НА ТО, ЧТОБЫ ЗАВАЛИТЬ ПОДРОСТКА: Почему пропагандистам лучше забыть про Северную войну

Когда с экранов телевизоров в очередной раз начинает вещать какой-нибудь ручной пропагандист с надутыми щеками и заявлять: «Да мы можем воевать десятилетиями! Вон, Пётр Первый со шведами 21 год рубился — и ничего, Империю построил!», хочется просто покрутить пальцем у виска. Серьёзно? Вы реально хотите этим гордиться?

Давайте вскроем этот исторический «триумф», которым нас так усердно кормят. Без сусальной позолоты. Жёстко и по фактам. Потому что если внимательно посмотреть на то, как протекала Северная война, выяснится, что это не история великого подвига, а хроника фантастического позорища, чудовищной некомпетентности и мясных штурмов, растянувшихся на два десятилетия.

РАУНД ПЕРВЫЙ: Весовые категории

Начнем с базы. 1700 год. На ринг выходят два бойца.

С одной стороны — Россия. Огромная территория, население около 12–13 миллионов человек. Бесконечный человеческий ресурс.

С другой стороны — Швеция. Население… полтора миллиона. Полтора, мать его, миллиона! Это меньше, чем сейчас живет в одном Новосибирске.

То есть огромный амбал весом в 120 килограммов выходит бить 15-килограммового школьника и потом будет гордиться тем, что ему понадобился 21 год, чтобы школьник наконец-то сдался. Выдающийся успех русского оружия, ничего не скажешь.

Хто такий Moshe Azman і до чого тут російський криміналітет із київською закваскою та ФСБ?

Це історія про появу та діяльність Михайла Романовича (Моше) Асмана у Києві, в Україні.

Про те, як у 90-х Моше Асмана направив директор молодіжної організації "Цеірей Агудат Хабад" в Ізраїлі - Йосип Іцхак Ааронов до київської синагоги на вулиці Шота Руставелі в помічники рабину Дов-Беру Карасику, якого Асман згодом вдало підсидів та вижив звідти.

Про те, як на засіданні ОЕОУ та ВЕК було ухвалено рішення про "обрання" Моше-Реувена Асмана "головним рабином" України. Що є звичайною аферою, оскільки дані громадські організації не мають повноважень призначати рабинів, а тим більше головного рабина. Головного рабина можуть обрати лише рабини на з'їзді шляхом голосування. Решта — це аферизм і самозванство. Ким, за великим рахунком Асман і є - аферистом і самозванцем!

Про те, як головний ініціатор спектаклю з призначенням Асмана "головним" рабином України - Вадим Рабинович і група єврейських бізнесменів, які також підтримали цю нелегітимну дію, призначили йому (Асману) платню в розмірі 70 000 доларів на місяць (!) і надали житло — квартиру поряд із синагогою, але з юридичною умовою: квартира стане його власністю лише після того, як він пропрацює 10 років рабином у синагозі на вулиці Шота Руставелі.

“Віроломство генерала Галлера…”. Чи був дозвіл на використання “Блакитної армії” проти українців?

Агітаційний плакат «Блакитної армії» у Франції. Художник Владислав Бенда.

Польський Сейм ухвалив заяву, якою звинуватив українців у "варварстві" проти польського народу та вимагав від уряду вжити "негайно всіх найнеобхідніших заходів, аби змусити українців припинити вбивства і варварства". І вже за п'ять днів Галлер розпочав загальний наступ на позиції українців.

Одним із важливих питань у дискусії про польсько-українську війну 1918—1919 років є участь у боях проти українців Армії Галлера. Як відомо, ту війну українці програли, і Східна Галичина опинилася під польською окупацією. Серед вирішальних чинників, які схилили шальки терезів на бік поляків, стало прибуття на "український" фронт із Франції численної та добре оснащеної армії.

З приводу її участі у війні проти Західноукраїнської Народної Республіки можна почути дві, на перший погляд, взаємовиключні тези. Перша — Армія Галлера створювалася Антантою для боротьби з більшовиками, а тому Польща не мала права використовувати її проти українців. І друга — поляки отримали від Антанти необхідний дозвіл, а тому Армія Галлера могла діяти і на території Галичини. Але чи дійсно обидві ці тези взаємно заперечують одна одну?

Формування Армії Галлера розпочалося у Франції влітку 1917 року. Тодішній французький президент Раймон Пуанкаре, відгукнувшись на ініціативу польських емігрантських кіл, видав декрет, у якому оголосив про створення "на період війни самостійної польської армії, яка перебуватиме під началом вищого французького командування та воюватиме під польським прапором".

Опікуватися створенням армії мав уряд Франції. Однак сформувати її планували з поляків, які служили у французькій армії, та польських добровольців з інших країн. А використовувати армію передбачалося проти Німеччини та її союзників.

Створення нової армії відбувалося доволі швидко. Її кістяк склали французькі вояки польського походження та польські військовополонені з Німеччини та Австро-Угорщини, які опинилися в країнах Антанти. На додачу, в багатьох країнах, де існувала польська діаспора, розгорнули вербувальні пункти.