 |
| Федір Божко кидає росiйський прапор під копита коню полковника Сальського. Київ. 31 серпня 1919 року. Художник Леонід Перфецький |
107 років тому, 31 серпня 1919 року, відбулася подія, що увійшла в історію під назвою «Київська катастрофа».
Здобути Київ від совєтських окупантів і тут же його втратити — трагічний парадокс Української революції.
Українське військо — Дієва Армія УНР та Українська Галицька Армія (УГА) — звільнили столицю від большевиків, але вже наступного дня мусили відступити під натиском іншої московської сили — Добровольчої армії генерала Антона Дєнікіна (Збройні сили Півдня Росії, ЗСПР).
Дєнікін, українофоб і палкий прихильник «єдіной і нєдєлімой Россіі», втопив Київ у крові не менше, ніж більшовики.
На початку серпня 1919 року розпочався великий похід об’єднаних українських армій проти совєтів.
9 серпня — визволено Жмеринку,
12 серпня — Вінницю.
Українським військам протистояли 12-а та 14-а совєтські армії, а з південного сходу наступала денікінська армія.
29 серпня у Миронівці відбулися перемовини між командирами УГА та денікінцями, де було погоджено поділ сфер впливу. Про це керівництво УНР нічого не знало.
30 серпня 1919 року українські війська під командуванням генерала Антіна Кравса урочисто вступили до Києва. Большевики покинули місто майже без бою.
Запорожці охороняли мости, частини отамана Зеленого мали закріпитися на лівому березі Дніпра. Але розвідка помилилася — денікінці підійшли значно швидше, ніж очікували.
Вранці 31 серпня до Києва через мости увійшли частини генерала Ніколая Брєдова.
На Хрещатику з’явився московський триколор. Запорожці зірвали його й кинули під копита коней. Почалася стрілянина. Українці зазнали втрат, частину підрозділів роззброїли денікінці.
Генерал Кравс у переговорах із Брєдовим відхрестився від УНР і визнав лише накази командування УГА, погодившись на виведення українських військ із Києва.
При тому, що сили були неспівмірні: 15 тисяч українців проти 3,5 тисяч денікінців.
Начальний вождь УГА Мирон Тарнавський наказав українським військам залишити Київ і відступити до Фастова.
На світанку 1 вересня 1919 року війська УНР і УГА залишили столицю.
Того ж ранку в Києві з’явився наказ генерала Брєдова:
«Отныне и навсегда Київ возвращается в составъ Единой и Недѣлімой Россіи!»
Після чого почалася деморалізація українських частин.
Але вже 2 вересня УНР оголосила стан війни з денікінцями.
3 вересня Симон Петлюра, шукаючи порозуміння з Польщею, підписав договір, фактично віддавши їй Галичину. Це ще більше загострило суперечності між УНР та ЗУНР.
4 вересня українські війська відведено на лінію Козятин — Житомир. Київ остаточно зайняли денікінці.
У жовтні, в умовах епідемії тифу й відсутності постачання, генерал Тарнавський підписав угоду з денікінцями про перехід УГА на їхній бік. Згодом його виправдали як такого, що намагався врятувати військо з «трикутника смерті».
Київська катастрофа стала символом розбрату в українському таборі:
УНР орієнтувалася на союз із Польщею,
ЗУНР — на компроміс із «білою Росією» та підтримку Антанти.
В результаті українська держава втратила столицю, а разом із нею — і шанс на консолідацію сил у боротьбі проти Москви.
Попри блискучий серпневий наступ, який засвідчив боєздатність українського війська, чвари між політиками та непорозуміння між УНР і ЗУНР привели до катастрофи, що пришвидшила втрату української державності.
