Крупный скандал - Как Израиль обманул Польшу

Премьер-министр Польши Дональд Туск обвинил прежнее правительство в передаче секретных данных Израилю через шпионское ПО Pegasus, вызвав политический скандал.

Туск заявил, что польские службы безопасности допустили утечку данных израильской компании. По его словам, предыдущая администрация заплатила более 30 миллионов злотых за систему слежки, контроль над которой оставался у Израиля.

Польская Национальная прокуратура и сенатская комиссия по расследованию обнародовали ключевые выводы по делу об израильском шпионском ПО Pegasus.

То, что начиналось как покупка «оружия против террористов и организованной преступности», обернулось внутренней слежкой, масштабной слежкой Израиля за Польшей и прямой угрозой национальной безопасности.

Як визначалася лінія територіального розмежування між УСРР та РСФРР

"16 жовтня 1925 року рішенням Президії ЦВК СРСР Україна передала Росії Східний Донбас і Таганріжжя, а замість очікуваної Північної Слобожанщини отримала лише зовсім незначні території на північному сході. Цим було законодавчо оформлено нову лінію кордону між УСРР та РСФРР, яка, зазнавши надалі невеликих змін, після розпаду СРСР стала державним кордоном між Україною та Російською Федерацією.
 
У практичному сенсі питання про кордон між радянськими Україною та Росією постало на початку 1919 року. У його визначенні у Кремлі були змушені були спиратися на задекларований у квітні-травні 1917 року Українською Центральною Радою етнографічний принцип, який у листопаді був юридично оформлений ІІІ Універсалом УЦР, однак через складнощі втілення в життя він обмежувався губернськими межами — територією УНР було означено 9 губерній, причому Таврійську — без Криму.

Спираючись саме на визначені ІІІ Універсалом як українські 9 губерній російський Раднарком протестував навесні 1918 року проти введення українсько-німецьких військ на інші етнографічно українські території, насамперед — Курської губернії. І саме губернський поділ став основою для першого розмежування між УСРР та РСФРР, яке було формально узгоджене наприкінці лютого — на початку березня 1919 року. Тоді, незважаючи на належність на початку 1919 року до України низки повітів колишньої Курської губернії, територією УСРР було визнано 9 довоєнних губерній, причому Таврійську — знову без Криму, а Чернігівську — без чотирьох північних повітів (Мглинського, Суразького, Стародубського та Новозибківського), де українці не становили більшості населення.

У 1920 році з економічних (єдність Донбасу) та адміністративно-географічних (близькість до губернського центру) мотивів до Донецької губернії УСРР з центром в Луганську було долучено значну частину колишньої Області Війська Донського, на основі якої згодом було утворено дві округи — Таганрозьку, де переважали українці, та Шахтинську, де переважали росіяни. Саме у такому складі, тобто з Шахтами та Таганрогом, УСРР у грудні 1920 року була вперше визнана радянською Росією незалежною державою, а у липні 1923 року увійшла до складу СРСР.
Одразу після створення СРСР питання кордону знову стало предметом переговорів. Це здавалося логічним кроком, оскільки національний склад населення при територіальному розмежуванні між УСРР та РСФРР був врахований лише на губернському рівні. Як відзначалося у одному із звернень до керівництва СРСР за підписами Афанасія Буценка та Михайла Полоза, «ще при створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки постало питання про неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9-ти губерній, у яких українці становили більшість і через це віднесених до складу УСРР. Але в той гострий період громадянської війни, що відбувалася на території УСРР, було не до уточнення кордонів. Було вирішено це питання перенести на пізніший час, коли, по закінченню війни та зміцненню радянського ладу, його можна бути вирішити в усій повноті після детального і спокійного висвітлення збоку етнографічних та економічних даних».
Взявши за основу ці, здавалося б, давно схвалені радянською владою критерії, українська сторона запропонувала приєднати до УСРР частину Курської й Воронезької губерній РСФРР загальною чисельністю в 2 050 956 осіб, 69% яких становили українці. Представники РСФРР виступили проти цього. Комісія ЦВК СРСР винесла компромісне рішення — приєднати до УСРР території із загальною чисельністю 1 019 230 осіб, 58,1% яких становили українці (у зверненні до політбюро ЦК РКП(б) голови комісії Олександра Черв'якова йшлося про територію з населенням 901 000 осіб, з яких українці становили 53%). Серед територій, що підлягали приєднанню, були і Білгородський та Грайворонський повіти Курської губернії.
Рішення комісії, за винятком хіба що приєднання Путивльського повіту до УСРР, опротестували як українська, так і російська сторони. Голова комісії Черв'яков усі їх заперечення вважав немотивованими. Але якщо в аргументах, якими він у листі до політбюро ЦК РКП(б) спростовував позицію української сторони, лунала апеляція до економічних критеріїв (у «неприєднуваних» територіях українці становили навіть більшу частку ніж у «приєднуваних»), то у випадку з російською стороною Черв'яков змушений був визнати: «Протести та особливі думки представників РСФРР безпідставні, оскільки вони, на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають. Якщо задовольняти ці протести (йшлося про позитивну реакцію на протест якоїсь із двох сторін — Г.Є.), то краще переглянути питання в бік об'єднання в складі УСРР усіх територій, на яких українці становлять більшість. Це буде і принципово, і політично».
Однак Кремлю навіть такі, обґрунтовані як етнографічно, так і економічно, зміни кордону видалися завеликими, й більшовицьке керівництво вчинило всупереч рішенню комісії та рекомендаціям її голови: були враховані пропозиції лише російської сторони, тобто ті, які, як зауважував голова комісії Олександр Черв'яков «на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають». Інакше кажучи, формально начебто не заперечуючи етнографічний критерій, підтримка якому пролунала навіть в резолюції Комінтерну від 24 грудня 1924 року, застосовувати його компартійне керівництво СРСР відмовилось.
Частковим виправленням кордону на північному сході не обмежилися. На виконання звернення російської сторони до Росії було передано території на сході та південному сході УСРР: більшу частину Шахтинської та Таганрозької округ (в останній українці становили абсолютну більшість).
Формальна крапка в питанні про кордон була поставлена ухвалою Президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року «Про врегулювання кордонів УСРР з БСРР та РСФРР», яка так і не пройшла належного за Конституціями УСРР, РСФРР та СРСР затвердження вищими органами влади цих державних утворень. Основними змінами кордону стали з одного боку долучення до України майже усього колишнього Путивльського повіту Курської губернії РСФРР, а з іншого — передача більшої частини Шахтинської та Таганрозької округ УСРР до складу радянської Росії. Загалом до складу УСРР було передано територію, на якій проживало 278 тисяч осіб, а до складу Росії з України — територію з населенням в 478,9 тисяч.).
Певний час українська сторона не вважала ці рішення остаточними. Апелюючи до формально визнаного Кремлем за основний етнографічного критерію, вона і після цієї ухвали ставила територіальне питання. Тези червневого 1926 року пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об'єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу».
У 1925 році українсько-білоруський кордон зазнав незначних змін й остаточно сформувався за підсумками Другої світової війни
У грудні 1926 року відбувся Всесоюзний перепис населення. Виявилося, зокрема, що в Таганрозькій окрузі, яка на той час вже була у складі РСФРР, українці становили 71,5% населення. Чимало українців мешкало суцільною смугою у межуючих з Україною районах Курської та Воронізької губерній.

У травні 1928 році Микола Скрипник звернувся в політбюро ЦК КП(б)У з офіційним поданням з приводу зміни кордонів. 18 травня його було розглянуто на політбюро ЦК КП(б)У. Лазару Кагановичу, Власу Чубарю і Миколі Скрипнику було доручено остаточно його відредагувати і адресувати до ЦК ВКП(б). Редагування звелося, головним чином, до відмови від згадок про українські претензії на Північний Кавказ, і, насамперед, на Таганрожчину. Але навіть у такому вигляді клопотання Кагановича, що прозвучало у вигляді прохання поставити на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання «Про передачу УСРР повітів з більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв'язку з районуванням Центрально-Чорноземної області», виявилося безрезультатним. Кордони залишились без змін.
У лютому 1929 року питання кордонів було озвучено на зустрічі українських письменників з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Йосипом Сталіним. Він дав зрозуміти, що воно вирішене остаточно: «Ми в ЦК двічі вивчали питання і залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережні, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян».

Після розпаду СРСР визначена ще в 1925 році лінія територіального розмежування між УСРР та РСФРР стала державним кордоном між Україною та Російською Федерацією".

UPD. Тексти, що стосуються проблеми українсько-російського кордону, які розкривають те, що тут згадано зовсім побіжно або зовсім не згадано: 

1. Про кордони у 1919 р. стаття: "Боротьба за кордон. Як Україну змусили від Білгорода відмовитися // Деловая столица. ‒ 2019. ‒ 11 лютого."
Пдф - тут: https://www.academia.edu/38369790
2. Про зміни кордону у 1920 році: "Все для шахтарів. Плутаний шлях Таганрогу до складу радянської України // Ділова столиця. [Електронний ресурс]. – 2020. – 28 березня"
Пдф - тут: https://www.academia.edu/44941177
3. Про прилеглі до УСРР регіони з українською більшістю населення у 1920-ті роки: "За територіальним мінімумом". Як більшовики до РСФРР долучили заселені українцями землі.// Ділова столиця: [Електронний ресурс]. – 2022. – 3 жовтня
Пдф - тут: https://www.academia.edu/87792476

Російський проєкт «Бессарабія»

Російський проєкт «Бессарабія» — це спеціальний інформаційно-політичний, дестабілізаційний та підривний проєкт, який розглядається як складова гібридної війни Росії проти України та ширшого антиукраїнського проєкту «Русскій мір». Його мета — використання історичних, етнічних, мовних і регіональних відмінностей населення півдня Одеської області для формування уявлення про Буджак як про нібито окрему від України територію, створення підґрунтя для сепаратизму та послаблення українського контролю над регіоном.

Назва «Бессарабія» у межах цього проєкту використовується не лише як географічне позначення. Вона стає політичним маркером, навколо якого конструюється образ «окремої Бессарабії» — особливого простору зі своїми нібито відмінними політичними інтересами, населенням та історичною долею. Саме тому проєкт варто розглядати не просто як спробу створення чергового сепаратистського утворення, а як комплексну технологію гібридного впливу.

Походження та перша фаза проєкту

Найбільш відкрито російський проєкт «Бессарабія» проявився у 2014–2015 роках, після початку російської агресії проти України, одночасно з іншими проєктами створення проросійських «народних республік».

У південній частині Одеської області, в історичному регіоні Буджак, були здійснені спроби створити політичну інфраструктуру, яка мала б представляти регіон як окрему політичну територію. Одним із таких інструментів стала так звана «Народна рада Бессарабії», яка позиціонувала себе як представницький орган місцевих національних меншин.

Читайте також:  Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»: коли і де він почався і в якому стані перебуває зараз

Паралельно готувався сценарій створення так званої «Бессарабської народної республіки» (БНР) — незаконного проросійського квазіутворення за моделлю окупаційних «народних республік» на Донбасі. За даними українських правоохоронців, план передбачав, зокрема, дестабілізацію ситуації в регіоні, блокування транспортного сполучення, створення незаконних органів влади та використання сил із території Придністров'я.

Таким чином, початкова фаза проєкту мала територіально-сепаратистський характер: від створення політичної видимості «особливого регіону» — до спроби його відокремлення від України та перетворення на проросійське квазіутворення.

Масова міграція до Європи: «Це не біженці, це вторгнення»

Атанасіус Шнайдер

«Це не біженці, це вторгнення»: єпископ Шнайдер загострив суперечку щодо міграції

Католицький єпископ Атанасіус Шнайдер виступив із однією з найжорсткіших промов щодо масової міграції до Європи. Шнайдер добре знає континент: він навчався і близько десяти років жив у Римі, де здобув докторський ступінь із патристики.

«Вони не біженці. Це вторгнення, масова ісламізація Європи», — заявив єпископ у фрагменті виступу, який став вірусним. Шнайдер стверджує, що масова міграція з мусульманських країн змінює християнську ідентичність Європи, а європейські політичні еліти свідомо підтримують цей процес. Серед аргументів він називає поширення ісламських практик у школах і суспільному житті, демографічні зміни та дедалі помітнішу присутність ісламу в європейських містах.

Промова одразу стала політичним тригером. Консервативні майданчики миттєво підхопили слова Шнайдера, тоді як ліві партії почали критикувати богослова за «несучасність». Сам єпископ не відступає від своєї позиції: аналогічні погляди він публічно відстоює вже кілька років.

Джерело: La Nuova Bussola Quotidiana 

Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»: коли і де він почався і в якому стані перебуває зараз

Від інформаційного конструювання окремої регіональної ідентичності до спроби створити маріонеткову «народну республіку». Як Кремль намагався використати південь Одещини для дестабілізації України, чому цей сценарій провалився і як його ідеологічна складова продовжує жити в умовах повномасштабної війни.

Російська агресія проти України ніколи не обмежувалася лише військовими операціями. Паралельно з окупацією територій Москва систематично створювала й підтримувала політичні, інформаційні та псевдоісторичні конструкції, покликані поставити під сумнів український суверенітет, розколоти суспільство та підготувати ідеологічне виправдання для подальшого втручання.

«ДНР», «ЛНР», «Новоросія», «Республіка Крим» та «Бессарабська народна республіка» — різні за масштабом і способом реалізації, але споріднені за своєю політичною логікою проєкти. Їх об'єднує спроба представити частини суверенної України як нібито окремі політичні утворення, що мають власні інтереси, відмінні від інтересів української держави, а отже, начебто можуть бути виведені з-під її юрисдикції.

У цій системі особливе місце посідає проєкт «Бессарабія», спрямований на південь Одеської області — багатонаціональний регіон із власною складною історією, який російські політтехнологи намагалися перетворити на плацдарм для сепаратистського експерименту.

Його історія демонструє, як географічна назва може ставати інструментом політичного конструювання, як історичні маніпуляції використовуються для виправдання територіальних претензій і чому провал конкретної сепаратистської операції ще не означає зникнення її ідеологічного підґрунтя.

На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі

Карна експедиція прийшла до підгаецького повіту 22 вересня 1930 р. і відразу зайшла до села Вербова, яке найперше «спацифікували». В селі виглядала пацифікація приблизно так: — «Кожний дім обставлено 15 поліцаями. Одна частина їх нищила соломяний дах на будинках, а друга копала в хаті яму, куда ссипала принесене іишими поліцаями збіжжя й муку. Далі брали вони подушки, роздирали їх і на збіжжя сипали пірря з подушок. Меблі нищили, хатнє приладдя ламали і все це кидали в ту яму. На це все висипали бочку квашених огірків, а тому, шо яму копали все коло печі, то на це все зверху завалювали ніч, і ось так засипали викопану яму. Інша частина поліцаїв тим часом била населення. При хатніх ревізіях у Вербові знайдено в одного хлопця один чи кілька малих куснів запального шнура, які ще за старих часів батько чи дід залишили, коли працювали в каменоломі. Вживали цього шнура до запалювання вибухового матеріялу при висаджуванні скель у повітря. Хлопець зветься Лапчак. 

Поліція била малого хлопця так довго, аж поки він не сказав те, чого від нього вимагали, а саме, що шнур цей він мав для підпалів дворів. Далі поліція питала, чи не дали часом цей шнур йому студенти, на шо хлопець відповів, що (як того і домагалася поліція) шнур цей йому дав студент Мізерний, не маючи й на думці, які з того будуть наслідки. До цього ше додано, шо студент Мізерний наказував малому хлопцеві палити цим шнуром двори. Та в тому всьому не було ані слівця правди. Але Мізерного заарештовано й бито, щоб признався, шо це він ті саботажі робив. Він про те нічого не знав. Тоді його знов били, при цьому він двічі омлівав. Очухали його, ллючи на нього брудні помиї. Про ці події були балачки в Підгайцях, але народ не хотів цьому вірити, бо ніхто й не припускав, щоб шось подібне могло діятися за наших часів. Потім привезено Мізерного з Вербова до Підгаєць, і якраз я зустрівся з ним у тюрмі проти ночі 23. вересня 1930. p., коли й мене заарештовано. Били Мізерного 22. вересня пополудні, а вечером перевезли його до Підгаєць. Ноги, руки, плечі, груди, взагалі ціле тіло, були сині від побою. На голові мав він рани та ціла голова, була покрита ґулями. 23. вересня 1930. р. перевезли його до судової вязниці в Підгайцях і тут 20. вересня 1930. р. били його при вичиненому вікні пополудні без перестанку, хотячи тим змусити його признатися до підпалів.

Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»

Російський проєкт «Бессарабія» — це спроба використати етнічне та культурне різноманіття півдня Одещини для політичної дестабілізації регіону, розхитування української державності та створення підстав для сепаратистського квазіутворення.

У 2015 році СБУ офіційно викрила спробу російських спецслужб запустити на півдні Одещини сепаратистський проєкт під назвою «Народна рада Бессарабії» яка має  ухвалити рішення про створення «Народної республіки Бессарабія». 
Йшлося не про якусь «місцеву ініціативу», а про організований російський проєкт: за даними українських правоохоронців, його координували представники російських спецслужб, а діяльність проросійської мережі забезпечувалася фінансовою та організаційною підтримкою з боку Росії. Метою було розхитати ситуацію в Буджаку на півдні Одещини, спровокувати сепаратистські настрої та створити на території України чергове штучне квазіутворення за російським сценарієм.