Правда про «матч смерті»: що приховувала радянська пропаганда

6 серпня 1942 року відбувся футбольний матч в окупованому Києві: команда радянських футболістів "Старт" у першій грі проти команди "Flakelf" виграла з рахунком 5:1.

"Flakelf" - команда, зібрана з німецьких солдатів і офіцерів протиповітряної оборони, а також льотчиків і механіків київського аеродрому.

Спростовуємо міф, який поширювала радянська пропаганда стосовно цього матчу.

Суть міфу: Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.

Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.

Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.

21 ГОД НА ТО, ЧТОБЫ ЗАВАЛИТЬ ПОДРОСТКА: Почему пропагандистам лучше забыть про Северную войну

Когда с экранов телевизоров в очередной раз начинает вещать какой-нибудь ручной пропагандист с надутыми щеками и заявлять: «Да мы можем воевать десятилетиями! Вон, Пётр Первый со шведами 21 год рубился — и ничего, Империю построил!», хочется просто покрутить пальцем у виска. Серьёзно? Вы реально хотите этим гордиться?

Давайте вскроем этот исторический «триумф», которым нас так усердно кормят. Без сусальной позолоты. Жёстко и по фактам. Потому что если внимательно посмотреть на то, как протекала Северная война, выяснится, что это не история великого подвига, а хроника фантастического позорища, чудовищной некомпетентности и мясных штурмов, растянувшихся на два десятилетия.

РАУНД ПЕРВЫЙ: Весовые категории

Начнем с базы. 1700 год. На ринг выходят два бойца.

С одной стороны — Россия. Огромная территория, население около 12–13 миллионов человек. Бесконечный человеческий ресурс.

С другой стороны — Швеция. Население… полтора миллиона. Полтора, мать его, миллиона! Это меньше, чем сейчас живет в одном Новосибирске.

То есть огромный амбал весом в 120 килограммов выходит бить 15-килограммового школьника и потом будет гордиться тем, что ему понадобился 21 год, чтобы школьник наконец-то сдался. Выдающийся успех русского оружия, ничего не скажешь.

Хто такий Moshe Azman і до чого тут російський криміналітет із київською закваскою та ФСБ?

Це історія про появу та діяльність Михайла Романовича (Моше) Асмана у Києві, в Україні.

Про те, як у 90-х Моше Асмана направив директор молодіжної організації "Цеірей Агудат Хабад" в Ізраїлі - Йосип Іцхак Ааронов до київської синагоги на вулиці Шота Руставелі в помічники рабину Дов-Беру Карасику, якого Асман згодом вдало підсидів та вижив звідти.

Про те, як на засіданні ОЕОУ та ВЕК було ухвалено рішення про "обрання" Моше-Реувена Асмана "головним рабином" України. Що є звичайною аферою, оскільки дані громадські організації не мають повноважень призначати рабинів, а тим більше головного рабина. Головного рабина можуть обрати лише рабини на з'їзді шляхом голосування. Решта — це аферизм і самозванство. Ким, за великим рахунком Асман і є - аферистом і самозванцем!

Про те, як головний ініціатор спектаклю з призначенням Асмана "головним" рабином України - Вадим Рабинович і група єврейських бізнесменів, які також підтримали цю нелегітимну дію, призначили йому (Асману) платню в розмірі 70 000 доларів на місяць (!) і надали житло — квартиру поряд із синагогою, але з юридичною умовою: квартира стане його власністю лише після того, як він пропрацює 10 років рабином у синагозі на вулиці Шота Руставелі.

“Віроломство генерала Галлера…”. Чи був дозвіл на використання “Блакитної армії” проти українців?

Агітаційний плакат «Блакитної армії» у Франції. Художник Владислав Бенда.

Польський Сейм ухвалив заяву, якою звинуватив українців у "варварстві" проти польського народу та вимагав від уряду вжити "негайно всіх найнеобхідніших заходів, аби змусити українців припинити вбивства і варварства". І вже за п'ять днів Галлер розпочав загальний наступ на позиції українців.

Одним із важливих питань у дискусії про польсько-українську війну 1918—1919 років є участь у боях проти українців Армії Галлера. Як відомо, ту війну українці програли, і Східна Галичина опинилася під польською окупацією. Серед вирішальних чинників, які схилили шальки терезів на бік поляків, стало прибуття на "український" фронт із Франції численної та добре оснащеної армії.

З приводу її участі у війні проти Західноукраїнської Народної Республіки можна почути дві, на перший погляд, взаємовиключні тези. Перша — Армія Галлера створювалася Антантою для боротьби з більшовиками, а тому Польща не мала права використовувати її проти українців. І друга — поляки отримали від Антанти необхідний дозвіл, а тому Армія Галлера могла діяти і на території Галичини. Але чи дійсно обидві ці тези взаємно заперечують одна одну?

Формування Армії Галлера розпочалося у Франції влітку 1917 року. Тодішній французький президент Раймон Пуанкаре, відгукнувшись на ініціативу польських емігрантських кіл, видав декрет, у якому оголосив про створення "на період війни самостійної польської армії, яка перебуватиме під началом вищого французького командування та воюватиме під польським прапором".

Опікуватися створенням армії мав уряд Франції. Однак сформувати її планували з поляків, які служили у французькій армії, та польських добровольців з інших країн. А використовувати армію передбачалося проти Німеччини та її союзників.

Створення нової армії відбувалося доволі швидко. Її кістяк склали французькі вояки польського походження та польські військовополонені з Німеччини та Австро-Угорщини, які опинилися в країнах Антанти. На додачу, в багатьох країнах, де існувала польська діаспора, розгорнули вербувальні пункти.

Про нову суперечку між Amnesty International та Джоан Роулінг

Ви, напевно, десь мимохідь чули про нову суперечку між Amnesty International та Джоан Роулінг. 

Але коли починаєш вдивлятися в деталі, масштаб абсурду просто вражає!
Я хочу розкласти цю історію по поличках, бо вона набагато глибша, ніж звичайна «культурна війна» у соцмережах.
8 липня британське відділення Amnesty International опублікувало масштабну доповідь під гучною назвою «Зростаюча загроза: рух проти прав людини у Великій Британії».
Здавалося б, солідна організація (лауреат Нобелівської премії, на хвилинку, поряд із такими "гуманістами", як Обама та Ясір Арафат) має боротися з тортурами, диктатурами та політв’язнями. Але ні. До списку «антиправових організацій» та «ворогів прав людини» вони внесли… британські жіночі кризові центри.
Серед них опинився Beira’s Place — центр допомоги жінкам, які пережили сексуальне насильство.
Його у 2022 році в Единбурзі заснувала й повністю фінансує сама Джоан Роулінг (яка в молодості сама пережила домашнє насильство). Єдине правило Beira’s Place — надавати допомогу виключно біологічним жінкам і лише силами жінок-консультанток.
Для зґвалтованої, травмованої жінки гарантована відсутність чоловіків у просторі реабілітації — це єдиний спосіб відчути себе в безпеці й взагалі почати говорити...
Але сучасні правозахисники з Amnesty вирішили, що така турбота про потерпілих — це «трансфобія», «мізогінія» та «загроза правам людини». У цей самий чорний список «екстремістів» вони примудрилися занести навіть Конференцію католицьких єпископів Англії та Уельсу й низку медичних асоціацій.

При любом раскладе Роssия ебнется о дно

Как прежде уже не получится. Россия вошла в пике. Экономическое, социальное и правовое. Даже психиатрическое. Когда галлюцинации и моральные уродства стали нормой. Причем уже не важно, они с клеймом патриотизма или отпечатком «исторической справедливости», по сути – тысячелетнего людоедства. И ненависть которой накачивали стадо долгие годы никуда не денется. Она выплеснется на улицы вместе с героями СВО и разрушенными мечтами о «могучей империи».

Так что при любом раскладе, страна ебнется о дно. А вот рассыплется она после этакого, треснет по швам или выстоит до следующего собирателя земель, большой вопрос.

Досьє афериста на довірі Стерненка

Солдат запасу Стерненко, який за допомогою СБУ та екс-міністра оборони Федорова ухиляється від мобілізації, розродився дописом про майбутнього голову Національної поліції:
 
«Нардепи пишуть, що головою Нацполу буде Цуцкірідзе. Свого часу він допомагав фабрикувати справи проти мене та покривав організаторів замахів, що хотіли мене вбити. Одна новина краща за іншу. Повний треш…»
 
Про Максима Цуцкірідзе розповідати можна довго – як і про кожного начальника з «реформованої поліції». Не дарма ж їх у ході атестації відбирали професійні «громадські активісти» на чолі з Мустафою Найємом. А ось що стосується кримінального провадження, яке розслідувалось у Головному слідчому управлінні Нацполіції, коли заступником начальника цього управління був Цуцкірідзе, то тут все трохи не так.
 
Стерненко, завербований першим відділом головного відділу захисту національної державності Управління СБУ в Одеській області ще в 2013 році, 24 травня 2018 року в Одесі посварився на вулиці з двома молодиками. Кажуть, сварка вийшла на ґрунті торгівлі наркотиками під «дахом» СБУ – начебто Стерненко з кимсь не розрахувався.