Деякі роздуми щодо правдивості версії "трагедії Бабиного Яра"

Кияни слухають гучномовець на автомобілі 637 роти пропаганди на Хрещатику, вересень 1941 року. 

В середині 2000-х в інтернеті з'явилося безліч фотодокументів і кінохроніки щодо знищення більшовиками центру Києва у кінці вересня 1941 року. І одразу у всіх почали закрадатися сумніви щодо правдивості версії "трагедії Бабиного Яра".

Ось сьогодні відомий єврей Йосиф Зісельс пише "28 вересня німці почали клеїти оголошення про те, що на ранок 29-го всім євреям слід зібратися в одному місці".
Пам'ятаєте об'яву без підпису яку розповсюджували в інеті "Всім жидам міста Києва і околиць зібратися 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника — Доктерівській..."? (зараз її не побачити - сховали).

Як визначалася лінія територіального розмежування між УСРР та РСФРР

"16 жовтня 1925 року рішенням Президії ЦВК СРСР Україна передала Росії Східний Донбас і Таганріжжя, а замість очікуваної Північної Слобожанщини отримала лише зовсім незначні території на північному сході. Цим було законодавчо оформлено нову лінію кордону між УСРР та РСФРР, яка, зазнавши надалі невеликих змін, після розпаду СРСР стала державним кордоном між Україною та Російською Федерацією.
 
У практичному сенсі питання про кордон між радянськими Україною та Росією постало на початку 1919 року. У його визначенні у Кремлі були змушені були спиратися на задекларований у квітні-травні 1917 року Українською Центральною Радою етнографічний принцип, який у листопаді був юридично оформлений ІІІ Універсалом УЦР, однак через складнощі втілення в життя він обмежувався губернськими межами — територією УНР було означено 9 губерній, причому Таврійську — без Криму.

Спираючись саме на визначені ІІІ Універсалом як українські 9 губерній російський Раднарком протестував навесні 1918 року проти введення українсько-німецьких військ на інші етнографічно українські території, насамперед — Курської губернії. І саме губернський поділ став основою для першого розмежування між УСРР та РСФРР, яке було формально узгоджене наприкінці лютого — на початку березня 1919 року. Тоді, незважаючи на належність на початку 1919 року до України низки повітів колишньої Курської губернії, територією УСРР було визнано 9 довоєнних губерній, причому Таврійську — знову без Криму, а Чернігівську — без чотирьох північних повітів (Мглинського, Суразького, Стародубського та Новозибківського), де українці не становили більшості населення.

Російський проєкт «Бессарабія»

Російський проєкт «Бессарабія» — це спеціальний інформаційно-політичний, дестабілізаційний та підривний проєкт, який розглядається як складова гібридної війни Росії проти України та ширшого антиукраїнського проєкту «Русскій мір». Його мета — використання історичних, етнічних, мовних і регіональних відмінностей населення півдня Одеської області для формування уявлення про Буджак як про нібито окрему від України територію, створення підґрунтя для сепаратизму та послаблення українського контролю над регіоном.

Назва «Бессарабія» у межах цього проєкту використовується не лише як географічне позначення. Вона стає політичним маркером, навколо якого конструюється образ «окремої Бессарабії» — особливого простору зі своїми нібито відмінними політичними інтересами, населенням та історичною долею. Саме тому проєкт варто розглядати не просто як спробу створення чергового сепаратистського утворення, а як комплексну технологію гібридного впливу.

Походження та перша фаза проєкту

Найбільш відкрито російський проєкт «Бессарабія» проявився у 2014–2015 роках, після початку російської агресії проти України, одночасно з іншими проєктами створення проросійських «народних республік».

У південній частині Одеської області, в історичному регіоні Буджак, були здійснені спроби створити політичну інфраструктуру, яка мала б представляти регіон як окрему політичну територію. Одним із таких інструментів стала так звана «Народна рада Бессарабії», яка позиціонувала себе як представницький орган місцевих національних меншин.

Читайте також:  Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»: коли і де він почався і в якому стані перебуває зараз

Паралельно готувався сценарій створення так званої «Бессарабської народної республіки» (БНР) — незаконного проросійського квазіутворення за моделлю окупаційних «народних республік» на Донбасі. За даними українських правоохоронців, план передбачав, зокрема, дестабілізацію ситуації в регіоні, блокування транспортного сполучення, створення незаконних органів влади та використання сил із території Придністров'я.

Таким чином, початкова фаза проєкту мала територіально-сепаратистський характер: від створення політичної видимості «особливого регіону» — до спроби його відокремлення від України та перетворення на проросійське квазіутворення.

Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»: коли і де він почався і в якому стані перебуває зараз

Від інформаційного конструювання окремої регіональної ідентичності до спроби створити маріонеткову «народну республіку». Як Кремль намагався використати південь Одещини для дестабілізації України, чому цей сценарій провалився і як його ідеологічна складова продовжує жити в умовах повномасштабної війни.

Російська агресія проти України ніколи не обмежувалася лише військовими операціями. Паралельно з окупацією територій Москва систематично створювала й підтримувала політичні, інформаційні та псевдоісторичні конструкції, покликані поставити під сумнів український суверенітет, розколоти суспільство та підготувати ідеологічне виправдання для подальшого втручання.

«ДНР», «ЛНР», «Новоросія», «Республіка Крим» та «Бессарабська народна республіка» — різні за масштабом і способом реалізації, але споріднені за своєю політичною логікою проєкти. Їх об'єднує спроба представити частини суверенної України як нібито окремі політичні утворення, що мають власні інтереси, відмінні від інтересів української держави, а отже, начебто можуть бути виведені з-під її юрисдикції.

У цій системі особливе місце посідає проєкт «Бессарабія», спрямований на південь Одеської області — багатонаціональний регіон із власною складною історією, який російські політтехнологи намагалися перетворити на плацдарм для сепаратистського експерименту.

Його історія демонструє, як географічна назва може ставати інструментом політичного конструювання, як історичні маніпуляції використовуються для виправдання територіальних претензій і чому провал конкретної сепаратистської операції ще не означає зникнення її ідеологічного підґрунтя.

На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі

Карна експедиція прийшла до підгаецького повіту 22 вересня 1930 р. і відразу зайшла до села Вербова, яке найперше «спацифікували». В селі виглядала пацифікація приблизно так: — «Кожний дім обставлено 15 поліцаями. Одна частина їх нищила соломяний дах на будинках, а друга копала в хаті яму, куда ссипала принесене іишими поліцаями збіжжя й муку. Далі брали вони подушки, роздирали їх і на збіжжя сипали пірря з подушок. Меблі нищили, хатнє приладдя ламали і все це кидали в ту яму. На це все висипали бочку квашених огірків, а тому, шо яму копали все коло печі, то на це все зверху завалювали ніч, і ось так засипали викопану яму. Інша частина поліцаїв тим часом била населення. При хатніх ревізіях у Вербові знайдено в одного хлопця один чи кілька малих куснів запального шнура, які ще за старих часів батько чи дід залишили, коли працювали в каменоломі. Вживали цього шнура до запалювання вибухового матеріялу при висаджуванні скель у повітря. Хлопець зветься Лапчак. 

Поліція била малого хлопця так довго, аж поки він не сказав те, чого від нього вимагали, а саме, що шнур цей він мав для підпалів дворів. Далі поліція питала, чи не дали часом цей шнур йому студенти, на шо хлопець відповів, що (як того і домагалася поліція) шнур цей йому дав студент Мізерний, не маючи й на думці, які з того будуть наслідки. До цього ше додано, шо студент Мізерний наказував малому хлопцеві палити цим шнуром двори. Та в тому всьому не було ані слівця правди. Але Мізерного заарештовано й бито, щоб признався, шо це він ті саботажі робив. Він про те нічого не знав. Тоді його знов били, при цьому він двічі омлівав. Очухали його, ллючи на нього брудні помиї. Про ці події були балачки в Підгайцях, але народ не хотів цьому вірити, бо ніхто й не припускав, щоб шось подібне могло діятися за наших часів. Потім привезено Мізерного з Вербова до Підгаєць, і якраз я зустрівся з ним у тюрмі проти ночі 23. вересня 1930. p., коли й мене заарештовано. Били Мізерного 22. вересня пополудні, а вечером перевезли його до Підгаєць. Ноги, руки, плечі, груди, взагалі ціле тіло, були сині від побою. На голові мав він рани та ціла голова, була покрита ґулями. 23. вересня 1930. р. перевезли його до судової вязниці в Підгайцях і тут 20. вересня 1930. р. били його при вичиненому вікні пополудні без перестанку, хотячи тим змусити його признатися до підпалів.

Російський антиукраїнський проєкт «Бессарабія»

Російський проєкт «Бессарабія» — це спроба використати етнічне та культурне різноманіття півдня Одещини для політичної дестабілізації регіону, розхитування української державності та створення підстав для сепаратистського квазіутворення.

У 2015 році СБУ офіційно викрила спробу російських спецслужб запустити на півдні Одещини сепаратистський проєкт під назвою «Народна рада Бессарабії» яка має  ухвалити рішення про створення «Народної республіки Бессарабія». 
Йшлося не про якусь «місцеву ініціативу», а про організований російський проєкт: за даними українських правоохоронців, його координували представники російських спецслужб, а діяльність проросійської мережі забезпечувалася фінансовою та організаційною підтримкою з боку Росії. Метою було розхитати ситуацію в Буджаку на півдні Одещини, спровокувати сепаратистські настрої та створити на території України чергове штучне квазіутворення за російським сценарієм.

Трагедія Мгарського монастиря: кривавий злочин московсько-більшовицьких окупантів під Лубнами у 1919 році

У серпні 1919 року московсько-більшовицькі загарбники вчинили черговий кривавий злочин проти українського духу та нашої духовної спадщини. 

Під час відступу з Лубенщини окупаційні загони піддали знущанням та страті братію прадавнього українського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря. Ця звіряча розправа була свідомим актом нищення української ідентичності та цілеспрямованого терору проти української церкви. Оприлюднені хроніки та матеріали розслідувань викривають антилюдську, загарбницьку суть комуністичного режиму на Полтавщині.
10 липня 1919 року обитель над Сулою пережила велике потрясіння - її захопили червоноармійці більшовицького Антонівського полку. Притулком братії монастиря стали сараї, бо їхнє житло зайняли носії ідеї встановлення нового порядку, а задля кощунства більшовики розмістилися ще й у теплій церкві, що була під одним дахом з архієрейськими покоями. Там вони збиткувалися над святинями, влаштовували оргії.
У 20-х числах липня червоноармійці відступили під натиском частин Добровольчої армії, які увійшли в монастир 14 серпня, але вже на другий день «білі» були змушені відступити.

Чому сепаратисти прагнуть перейменувати "Бессарабію" на "Басарабію"

і до чого тут Бессарабський ринок? 

Вчора у одного з засновників Бессарабської народної республіки, почесного ізмаїл-чана Віктора Куртєва був день народження, пишуть в групі Ізмаїл-онлайн. На свою честь він провів в Києві на ВДНГ бессарабський кінофестіваль "ОКО" (він проходив на невеличкому відкритому майданчику з проєктором і невеликим екраном і нікого там не було. Куртєв навіть на своєму сайті "Бессарабія.ЮА" не написав про цей "фестиваль"). 

 

В анонсі було зазначено: "Засновницею та директоркою фестивалю є бессарабська болгарка Тетяна Станєва, а Віктор Куртєв (відомий бессарабський меценат, експерт з питань енергетики та голова ГО «Центр розвитку Бессарабії») виступає Президентом кінофестивалю та Головою його Наглядової ради." 

 

І ось що цікаво: уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська є незмінною членкинею журі бессарабського фестивалю етнографічного кіно «ОКО».

Іспанські герої - неголені, розхристані та напідпитку

Іспанський доброволець 250-ї Іспанської (блакитна) дивізії Вермахту біля Хреста загиблого камерада.

«Якщо вам зустрінеться німецький солдат який неголений, розхристаний, та напідпитку. Не поспішайте його заарештовувати — можливо, це іспанський Герой».
– з наказу начальника Генштабу сухопутних військ Вермахту Франца Гальдера.

Такий гультяйський образ, що собі створили іспанці на Ленінградському фронті став роковою помилкою більшовиків. Військова розвідка РККА вважала 250 дивізію слабкою ланкою на фронті, тому найбільш успішним місцем прориву фронту визначали для удару саме іспанців. І даремно. 

В бою вони були на висоті, і за свої помилкові висновки з розвідданих, червоні поплатилися боляче. А саме сталося це під час операції РККА «Полярна зірка» в лютому 1943.

На ділянці фронту під Красним Бором довжиною майже в 60 кілометрів, чотири РККА дивізії (близько 44 тис. о/с) і 2 танкових полки не змогли прорвати оборону іспанців (близько 4.5 тис. о/с). Красна армія понесла на цій ділянці великі втрати.

«Київська катастрофа»

Федір Божко кидає росiйський прапор під копита коню полковника Сальського.
Київ. 31 серпня 1919 року.
Художник Леонід Перфецький

107 років тому, 31 серпня 1919 року, відбулася подія, що увійшла в історію під назвою «Київська катастрофа».
Здобути Київ від совєтських окупантів і тут же його втратити — трагічний парадокс Української революції.
Українське військо — Дієва Армія УНР та Українська Галицька Армія (УГА) — звільнили столицю від большевиків, але вже наступного дня мусили відступити під натиском іншої московської сили — Добровольчої армії генерала Антона Дєнікіна (Збройні сили Півдня Росії, ЗСПР).
Дєнікін, українофоб і палкий прихильник «єдіной і нєдєлімой Россіі», втопив Київ у крові не менше, ніж більшовики.
На початку серпня 1919 року розпочався великий похід об’єднаних українських армій проти совєтів.
9 серпня — визволено Жмеринку,
12 серпня — Вінницю.
Українським військам протистояли 12-а та 14-а совєтські армії, а з південного сходу наступала денікінська армія.
29 серпня у Миронівці відбулися перемовини між командирами УГА та денікінцями, де було погоджено поділ сфер впливу. Про це керівництво УНР нічого не знало.
30 серпня 1919 року українські війська під командуванням генерала Антіна Кравса урочисто вступили до Києва. Большевики покинули місто майже без бою.
Запорожці охороняли мости, частини отамана Зеленого мали закріпитися на лівому березі Дніпра. Але розвідка помилилася — денікінці підійшли значно швидше, ніж очікували.
Вранці 31 серпня до Києва через мости увійшли частини генерала Ніколая Брєдова.
На Хрещатику з’явився московський триколор. Запорожці зірвали його й кинули під копита коней. Почалася стрілянина. Українці зазнали втрат, частину підрозділів роззброїли денікінці.
Генерал Кравс у переговорах із Брєдовим відхрестився від УНР і визнав лише накази командування УГА, погодившись на виведення українських військ із Києва.
При тому, що сили були неспівмірні: 15 тисяч українців проти 3,5 тисяч денікінців.
Начальний вождь УГА Мирон Тарнавський наказав українським військам залишити Київ і відступити до Фастова.
На світанку 1 вересня 1919 року війська УНР і УГА залишили столицю.
Того ж ранку в Києві з’явився наказ генерала Брєдова:
«Отныне и навсегда Київ возвращается в составъ Единой и Недѣлімой Россіи!»
Після чого почалася деморалізація українських частин.
Але вже 2 вересня УНР оголосила стан війни з денікінцями.
3 вересня Симон Петлюра, шукаючи порозуміння з Польщею, підписав договір, фактично віддавши їй Галичину. Це ще більше загострило суперечності між УНР та ЗУНР.
4 вересня українські війська відведено на лінію Козятин — Житомир. Київ остаточно зайняли денікінці.
У жовтні, в умовах епідемії тифу й відсутності постачання, генерал Тарнавський підписав угоду з денікінцями про перехід УГА на їхній бік. Згодом його виправдали як такого, що намагався врятувати військо з «трикутника смерті».
Київська катастрофа стала символом розбрату в українському таборі:
УНР орієнтувалася на союз із Польщею,
ЗУНР — на компроміс із «білою Росією» та підтримку Антанти.
В результаті українська держава втратила столицю, а разом із нею — і шанс на консолідацію сил у боротьбі проти Москви.
Попри блискучий серпневий наступ, який засвідчив боєздатність українського війська, чвари між політиками та непорозуміння між УНР і ЗУНР привели до катастрофи, що пришвидшила втрату української державності.

У Польщі не люблять згадувати «польську операцію НКВС»

 

У Польщі чомусь дуже люблять згадувати Волинь. А про це — тихенько. Мабуть, лячно.

 

11 серпня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав оперативний наказ НКВС №00485, який дав старт так званій «польській операції» — одній із наймасштабніших і найкривавіших кампаній Великого терору.

 

Офіційно радянська пропаганда оголосила «ворогами» польських «шпигунів», диверсантів і членів вигаданої мережі «Польської організації військової» — ПОВ.

Проблема лише в одному: реальної мережі ПОВ, яку НКВС нібито мало ліквідувати, в Україні на той час уже не існувало.

Її осередки припинили діяльність ще на початку 1920-х років. Але для сталінської машини терору це не мало жодного значення. Потрібен був не доказ вини — потрібна була квота на репресії.

Поляки, ви думаєте, що українці не знають історію?

І, що оце шановні сусіди поляки Ви думаєте, що ми не знаємо історію?

Може хтось й не знає, але ж займемся "просвітленням".

Хто це у нас " по карманам шарив", по "кухням"?

Хто це у нас "окупаціями", "полонізаціями", й "колонізаціями" займався на українсьих земліх?

Станом на 2026 рік жодна територія України не перебуває під окупацією Польщі, оскільки Республіка Польща є стратегічним партнером України та повністю визнає її суверенітет у міжнародно визнаних кордонах 1991 року.

Утім, якщо розглядати це питання у історичному контексті, польська влада в різні епохи контролювала значні українські території:

Міжвоєнний період (1919–1939 роки)

Після Першої світової війни, розпаду імперій та поразки українських національно-визвольних змагань (зокрема, після Польсько-української війни 1918–1919 років та Ризького миру 1921 року), Друга Річ Посполита анексувала західноукраїнські землі.

Східна Галичина (сучасні Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області)
Західна Волинь (Волинська та Рівненська області)
Західне Полісся (частина Брестської та сучасна Сарненщина)
Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина (етнічні українські території, що зараз входять до складу Польщі).

У цей період українська історіографія часто визначає характер польського управління як окупаційний режим, оскільки українці зазнавали жорсткої асиміляції (пацифікація, полонізація, закриття українських шкіл та церков).

Цей етап завершився у вересні 1939 року із початком Другої світової війни та розподілом Польщі між Третім Рейхом та СРСР.

Епоха Речі Посполитої (XIV–XVIII століття)

Експансія Королівства Польського на українські землі розпочалася ще у XIV столітті з приєднання Галичини.

Після Люблінської унії 1569 року більшість українських територій (зокрема Волинь, Поділля, Київщина та Брацлавщина) перейшли під пряму владу Польської Корони у складі Речі Посполитої.

Правда про «матч смерті»: що приховувала радянська пропаганда

6 серпня 1942 року відбувся футбольний матч в окупованому Києві: команда радянських футболістів "Старт" у першій грі проти команди "Flakelf" виграла з рахунком 5:1.

"Flakelf" - команда, зібрана з німецьких солдатів і офіцерів протиповітряної оборони, а також льотчиків і механіків київського аеродрому.

Спростовуємо міф, який поширювала радянська пропаганда стосовно цього матчу.

Суть міфу: Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.

Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.

Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.

“Віроломство генерала Галлера…”. Чи був дозвіл на використання “Блакитної армії” проти українців?

Агітаційний плакат «Блакитної армії» у Франції. Художник Владислав Бенда.

Польський Сейм ухвалив заяву, якою звинуватив українців у "варварстві" проти польського народу та вимагав від уряду вжити "негайно всіх найнеобхідніших заходів, аби змусити українців припинити вбивства і варварства". І вже за п'ять днів Галлер розпочав загальний наступ на позиції українців.

Одним із важливих питань у дискусії про польсько-українську війну 1918—1919 років є участь у боях проти українців Армії Галлера. Як відомо, ту війну українці програли, і Східна Галичина опинилася під польською окупацією. Серед вирішальних чинників, які схилили шальки терезів на бік поляків, стало прибуття на "український" фронт із Франції численної та добре оснащеної армії.

З приводу її участі у війні проти Західноукраїнської Народної Республіки можна почути дві, на перший погляд, взаємовиключні тези. Перша — Армія Галлера створювалася Антантою для боротьби з більшовиками, а тому Польща не мала права використовувати її проти українців. І друга — поляки отримали від Антанти необхідний дозвіл, а тому Армія Галлера могла діяти і на території Галичини. Але чи дійсно обидві ці тези взаємно заперечують одна одну?

Формування Армії Галлера розпочалося у Франції влітку 1917 року. Тодішній французький президент Раймон Пуанкаре, відгукнувшись на ініціативу польських емігрантських кіл, видав декрет, у якому оголосив про створення "на період війни самостійної польської армії, яка перебуватиме під началом вищого французького командування та воюватиме під польським прапором".

Опікуватися створенням армії мав уряд Франції. Однак сформувати її планували з поляків, які служили у французькій армії, та польських добровольців з інших країн. А використовувати армію передбачалося проти Німеччини та її союзників.

Створення нової армії відбувалося доволі швидко. Її кістяк склали французькі вояки польського походження та польські військовополонені з Німеччини та Австро-Угорщини, які опинилися в країнах Антанти. На додачу, в багатьох країнах, де існувала польська діаспора, розгорнули вербувальні пункти.

Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики

Історію в Польщі пишуть пропагандисти, а не історики.

Не було ніякої "Волинської різанини" це двосторонній етнічний конфлікт та результат міжетнічної війни, спричиненої окупаційною політикою та соціально-національним гнітом.

Головні учасники: ОУН (б) та Українська повстанська армія (УПА) з одного боку; польська Армія Крайова (АК), батальйони хлопські та польські повстанські загони — з іншого.

Поляків загинуло більше тому що українці проживало на цій території в сім разів більше. 

У період 1943–1944 роках майже у кожному селі на Волині гинули і українці, і поляки. Десь вбивства були масовішими, а десь райони були краще укріпленими. Дані щодо загиблих різняться, особливо з польського боку. Ще в 90-х роках звучала цифра - близько 50 тисяч загиблих поляків, потім озвучили 75 тисяч, далі - 90, 100 тисяч. Більш праві історики говорять вже й про 250 тисяч і навіть 500 тисяч. Так що методології немає, але є жонглювання цифрами".

Проте документально підтвердити вдалося близько 30 тисяч жертв. Українські дослідники оцінюють втрати поляків у 38–39 тисяч осіб. Щодо числа загиблих українців теж немає одностайної думки, однак вітчизняні дослідники називають цифри у межах 12–20 тисяч осіб.

Політика щодо меншин, яку проводив Міхал Ґражинський, що очолював Сілезьке воєводство, де була велика німецька меншина

Воєвода Міхал Ґражинський, який очолював Сілезьке воєводство, у своїй політиці щодо меншин прагнув мінімізувати автономію Сілезького воєводства, зменшити роль німецької меншини у воєводстві, посилити роль польського суспільства, що населяло воєводство, та підтримати польську меншину в Німеччині. Воєвода Ґражинський був переконаний, що польське суспільство, яке населяло Сілезьке воєводство, негативно ставилося до німецької меншини, тому він намагався заручитися підтримкою польського суспільства для Табору Пілсудського (групи політиків, якою керував Юзеф Пілсудський) згаданими вище засобами. Щоб досягти цього, він розподіляв державні вакансії переважно полякам і підтримував розвиток шкільної освіти польською мовою.

Воєвода Ґражинський дискримінував німецькі установи та групи, які діяли в Сілезькому воєводстві. Більше того, він зменшив права німецької меншини. Розвиваючи польську систему шкільної освіти, він призвів до послаблення позицій німецьких шкіл. Поляків, які проживали в Сілезькому воєводстві, мотивували віддавати своїх дітей до польських шкіл замість німецьких шкіл. Наслідком цих дій стало закриття шкіл, які утримувалися членами німецької меншини.

Поява економічної кризи у 20-х роках була використана воєводою Ґражинським для продовження реалізації антинімецької політики. Економічні установи, яким загрожувало банкрутство, були захоплені воєводством, і воєвода призначив поляків на їх керівні посади. Крім того, він прискорив розподіл німецького багатства, щоб зменшити вплив заможної німецької меншини. Незважаючи на те, що між Польщею та Німеччиною була підписана угода щодо вирішення всіх конфліктів мирним шляхом, воєвода Ґражинський не припинив дискримінацію німецької меншини. 

Німецькі робітники зазнавали дискримінації, і, якщо це було можливо, всі конфлікти між членами польського суспільства та німецькою меншиною вирішувалися на користь поляків. Як офіційну причину своєї політики щодо меншин воєвода Ґражинський оголосив про зростання націоналістичних тенденцій серед членів німецької меншини та наголосив на відсутності лояльності німців до польського уряду. Незважаючи на те, що він звинувачував німців у націоналістичних тенденціях, він не співпрацював з німецькими установами, які намагалися боротися з гітлеризмом. Його політика призвела до зростання антипольських настроїв у Сілезькому воєводстві.

Однак, завдяки діям воєводи Ґражинського, велика частина установ, які раніше очолювали німці, перейшла у власність польської держави і почала приносити дохід до польського бюджету. У сфері культури воєвода Ґражинський приділяв багато уваги зменшенню комплексу меншовартості польської культури щодо німецької культури, будучи меценатом мистецтва для польського мистецтва.

Поляки вперто не бажають розуміти українців

Пане Дуда, ви кажете, що щиро не розумієте, як вас можуть обіймати українці, у яких на одязі червоно-чорні символи ОУН і УПА. Що ж, дозвольте пояснити.
Ви — президент суверенної держави, союзника України.
Але коли ви згадуєте Шухевича, Бандеру і «людобуйства»,
не спромігшись згадати про звірства Польщі в Галичині,
про пацифікацію 1930-х, про ув’язнення, розстріли, придушення української ідентичності — ви не говорите правду.
Ви її уникаєте.
А без правди — не буде ні взаємної поваги, ні справжнього союзу.
Ви згадуєте Волинь.
Але не згадуєте Пілсудського.
Не згадуєте Тадеуша Голувка, який закликав «приборкати українського дикуна» і виселити його до Сибіру.
Не згадуєте Березу-Картузьку — концтабір для українців.
Не згадуєте розстріляних у Сяноку, Перемишлі, на Лемківщині.
Не згадуєте ані акцію «Вісла», ані вбитих дітей.
Ви називаєте вбивцями тих, хто дав відсіч тим, хто прийшов на їхню землю з хрестами й нагайками.
Ви не хочете визнати, що якби Польща поважала українське право на землю і гідність — можливо, ніхто б і не взяв до рук зброю.
Ви кажете: «не прийму Шухевича».
А ким він був, на вашу думку?
Солдатом, який дав бій одразу трьом імперіям — польській, нацистській і більшовицькій.
Вас дивує, що він герой для українців?
А для кого тоді бути героєм?
Для того, хто здався?
Хто мовчав, коли палили села й церкви?
Ні.
Ми пам’ятаємо тих, хто боровся.
І так — боровся жорстко.
Бо мир із карателями не будується.
Ви ж не відмовляєтеся від пам’яті про Пілсудського?
Хоча саме він у 1919 році вторгся в Україну, саме польське військо придушувало ЗУНР, саме поляки катували українців у львівських тюрмах.
А коли українці наважилися відповісти —
ви кажете «варварство»?
Насильство породжує насильство, пане Дуда. Не навпаки.
І якщо ви не розумієте, чому вас обіймають українці у вишиванках із червоно-чорними стрічками — то тому, що ці люди вашу націю пробачили. Але своїх не зрадили.
Пробачили за кров, за сльози, за приниження.
Бо вони хочуть майбутнього.
А не повернення в колоніальну травму.
Українці довели, що вміють бути друзями.
А ваші військові — ні.
Жодна ракета, що влітала з РФ у небо України, не була збита Польщею.
Жодна.
І в цей час ви вказуєте нам, яких героїв можна шанувати, а яких — ні?
Це що, не цинізм?
Нехай вас не лякає червоно-чорний прапор.
Це не прапор війни.
Це прапор пам’яті й боротьби.
І якщо ви не готові це зрозуміти —
отже, ви так і не збагнули, звідки береться свобода.
Не з наказу. А з готовності вбивати і вмирати за своє.
Тож якщо ви справді хочете бути з Україною, а не лише говорити про це — почніть із поваги.
Не до символів, а до вибору народу.
І тоді, можливо, ці обійми стануть щирими й для вас.