У Польщі чомусь дуже люблять згадувати Волинь. А про це — тихенько. Мабуть, лячно.
11 серпня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР Микола Єжов підписав оперативний наказ НКВС №00485, який дав старт так званій «польській операції» — одній із наймасштабніших і найкривавіших кампаній Великого терору.
Офіційно радянська пропаганда оголосила «ворогами» польських «шпигунів», диверсантів і членів вигаданої мережі «Польської організації військової» — ПОВ.
Проблема лише в одному: реальної мережі ПОВ, яку НКВС нібито мало ліквідувати, в Україні на той час уже не існувало.
Її осередки припинили діяльність ще на початку 1920-х років. Але для сталінської машини терору це не мало жодного значення. Потрібен був не доказ вини — потрібна була квота на репресії.
Під удар потрапляли:
поляки та люди польського походження; колишні члени Польської соціалістичної партії та інших польських політичних організацій; колишні військовополонені польської армії; політичні емігранти та перебіжчики з Польщі; люди, яких НКВС оголошувало «підозрілими» лише через їхнє минуле, походження або контакти.А найстрашніше — для арешту часто не потрібно було жодного реального злочину.
За 15 місяців «польської операції» було заарештовано близько 140 тисяч людей.
Із них 111 091 людину розстріляли.
Ще понад 28 тисяч отримали вироки до таборів ГУЛАГу.
Тобто приблизно чотири з п’яти заарештованих були приречені на смерть.
Це не була нормальна боротьба зі шпигунством.
Це був державний терор, організований за національною та політичною ознаками.
І це важливо пам’ятати сьогодні.
Бо коли нам розповідають про «історичні злочини українців», коли десятиліттями вимагають пам’ятати лише одну сторінку складної польсько-української історії, виникає просте питання:
А хто пам’ятатиме про польських жертв сталінського терору?
Хто говоритиме про поляків, яких убивали не за те, що вони щось зробили, а за те, ким вони були?
Хто згадуватиме тисячі польських сімей, які втратили батьків, матерів, братів і дітей?
І особливо — хто говоритиме про це в самій Польщі?
Адже радянський терор не закінчився десь далеко за межами польської історії. Його жертвами були громадяни Польщі, поляки та люди польського походження, які жили на території СРСР, зокрема в Україні.
У Биківні під Києвом лежать жертви сталінських репресій, серед яких були й поляки. Український інститут національної пам’яті продовжує встановлювати їхні імена та реабілітовувати невинно засуджених.
І є ще один страшний факт.
19 травня 1938 року у київських в’язницях НКВС за одну ніч розстріляли 563 людини. Їхні тіла таємно ховали, щоб суспільство не знало масштабів злочину.
Саме так працювала радянська система:
спочатку людину оголошували «ворогом»,
потім арештовували,
потім виносили вирок,
а потім знищували навіть пам’ять про неї.
Тому пам’ять не може бути вибірковою.
Але якщо ми справді хочемо чесної історії, тоді треба пам’ятати й операцію НКВС проти поляків 1937–1938 років, Катинь, радянську окупацію Польщі, депортації та інші злочини сталінського режиму.
Не можна вимагати від інших пам’ятати свою трагедію, одночасно замовчуючи трагедії, які не вписуються у зручну політичну картину.
Історія — це не меню, де можна вибрати лише ті сторінки, які вигідні сьогодні.