Коли я бачу віруючого єврея (ортодокса, хасида чи просто охайного парафіянина синагоги – Бродського) я його цілком розумію, на культурному рівні. Бо написане в біблії ставитиметься безпосередньо до його народу, його міфології, історії, взаємин і т.д. Він у такий спосіб вивчає етногенез попередніх поколінь. Коли я бачу мусульман, які поспішають на намаз, я теж розумію суть їхньої віри – коран розповідає про життя їхніх предків, про завоювання правовірних салафітів тощо.
Але коли я бачу слов'ян, які розповідають про те, що біблія це "моя" книга і я маю знати хто кого там зрадив, кинув, обібрав, віддав у рабство чи обдурив - ось це мені вже складно зрозуміти.
Який стосунок мають до мене всі ці семітські розборки 2000-річної давності? І до чого це мені? І навіщо? Я мушу всю цю жорстокість, яку там так яскраво описують приймати за зразок поведінки та еталон моралі?
А як же історія та культура моїх предків? Невже наша шикарна природа гірша за "святу" пустелю?
Мене цікавить те, що відбувалося тут, а не десь далеко "там". І всі ці бабусі, які повторюють як заклинання незрозумілі імена давніх, чужих їм народів – для мене не більше ніж культурні мігранти, сторонні тіла на тілі Русі. Їхні знання своєї, рідної культури на рівні "ми тут людей їли, потім нас охрестили, хвости відразу відпали і давай міста будувати". Нісенітниця/маячня/маразм.
Якби мені захотілося "увірувати" - я вибрав би язичництво. Принаймні воно говорить про свою землю, про Рід, про наших предків і переказів. Про те, що не можна жити паразитами і знищувати свою землю. А це мені набагато ближче...
Maks Chehov