Як війна СРСР з Рейхом створила псевдоцеркву - РПЦ Московського
патріархату, яку ще до війни «Союз воинствующих безбожников» під гаслом
«забыть имя Бога» - знищив!
Історія російського православ’я 20 століття, є дуже парадоксальною і не завжди зрозумілою. Також це безпосередньо стосується РПЦ Московського патріархату, яка по суті почала свою історію під час війни. Я рекомендую прочитати мою статтю, звісно хто хоче («Чому РПЦ заграницей не визнає теперішню РПЦ Московського патріархату…») для того щоб зрозуміти чому справжня РПЦ, яка тягне свою історію з часів Московського царства, яка покинула у 1920 році Росію з Білогвардійцями, перебувала у еміграції та виступала за реставрацію монархії на батьківщині, підтримувала Третій Рейх та Гітлера, і врешті-решт опинилася у США в Джорданвілі, штат Нью-Йорк, де досі не визнає законність РПЦ Московського патріархату, який створили під час війни з виживших «катакомбних» батюшок, яких не встигли перестріляти «Союз воинствующих безбожников» в 20 та 30-ті роки, якими керував Сталін, і який колись сам вчився у духовній семінарії, і чому після того всі священники «нової» РПЦ у СРСР, мали проходити «одобрення» КГБ, а нині їх контролює ФСБ!
Якщо коротко про суть цих двох статей, то якось так, ну щоб, як кажуть було «зелене поняття» про написане. Тому у цій статті, як і в попередній про РПЦ, я викладу факти та обставини про «нову» церкву, яка виникла під час Другої Світової з ініціативи Сталіна, який її «стару» версію (ті хто не встигли або не змогли покинути Росію в 20-ті, через політику атеїзму СРСР) по суті в 20 та 30-ті «Союзом воинствующих безбожников» - знищив! А тим кому вдалося уникнути розправи стали, як перші християни – «катакомбними». Хоча ще раз нагадаю про факт, що «вождь» вчився у духовній семінарії! Але про це все детально, уже нище.
Заглиблюватися в історію РПЦ до 1914 року сенсу не має, тому я починаю з того моменту, коли почалася Перша Світова, що і стало «переломним моментом» в історії російського Православ’я. Тоді церква підтримувала династію Романових та «Русскую Императорскою Армию», яка билися на фронтах, як тоді казали «Великої війни», а згодом Першої Світової. Ще під час війни у лютому 1917 року відбувся славнозвісний «Лютневий переворот», наголошу не революція! Бо всього то усунули Миколу II від влади, а створили «Тимчасовий уряд» з Керенським, який не ліквідовував монархії, а хіба що хотів її зробити обмеженою та лібералізованою, як і в інших цивілізованих державах Заходу! Але цьому не судилося статися, бо осінню відбулася «Жовтнева революція» з Леніним, який створив свій уряд, почав формувати військо, яке почало воювати з імперськими військами, що призвело до Громадянської війни. Так як Леніна фінансували німці, які воювали з Російською імперією, саме уряд свого засланого «диверсанта» Леніна – визнали! І який у березні 1918 року у Брест-Литовську, уклав перемир’я від обличчя всього російського народу з Німецькою імперією про капітуляцію російської імперської армії, яка тоді була дуже деморалізована (часті саботажі, мародерство, втеча з фронту, здача в полон німцям та австрійцям, з чим вірні імператору офіцери та командування не могли впоратися) та здача Берліну: Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії. Але цей договір після 11 листопада 1918 року був анульований Антантою, через капітуляцію уже самої Німеччини. Але це вже ніяк не впливало на хід війни більшовиків з білогвардійцями, які залишалися вірними монархії та імператору.
Тому повертаємося до РПЦ, яка в ті буремні часи 1917 та 1918 року займає позицію імператора та Білогвардійців, вірячи, що законна влада поверне свої позиції в Росії. Але сталося, як не гадалося і в 1920 році з оточеного Крима керівництво РПЦ покидає свою колишню імперію та подається з Білим Рухом (білогвардійці-емігранти) в еміграцію, спочатку Туреччина, далі Сербія, де в Сремських Карловцях, вони осідають і продовжують свою діяльність під назвою «РПЦ заграницей» та вірити, що колись вони ще повернуться у Росію. Тоді багато хто з духовенства, навіть «рядового» покинули Росію, де більшовики вели тотальну політику атеїзму. Тоді вималювалася така картина: РПЦ як юридична особа була в Сербії, духовенство, яке могло, то масово покидало межі колишньої імперії, а ті, що не змогли втекти і лишилися, то їм не поздоровилося у новій країні - СРСР! Ще перші місяці після «Жовтневої революції» 1917 року, більшовики активно не вдиралися у справи священників та не перешкоджали їхній діяльності на окупованих ними територіях. Якщо не враховувати «Декрет про землю», який конфіскував церковні землі. А 23 січня 1918 року більшовиками був виданий декрет – «Про відокремлення церкви від держави і школи». Також остаточно і офіційно церква, точніше її залишки втрачали статус юридичної особи, тобто з 1918 року на окупованих територіях більшовиками, ніякої церкви (РПЦ Московського патріархату) – не існувало!!! Бо справжня то РПЦ - була у Сербії, у вигнанні! Тому цей факт доводить, що теперішня РПЦ Московського патріархату, взагалі не має ніякого відношення до того, що було до Другої Світової і їй не більше 80 років! Ще в тому 1918 році більшовики припинили фінансування духовенства. Крім того починався «період гоніння» на духовенство, яке було викликане атеїстичною політикою та пропагандою більшовиків. Хоча на «Всеросійському Соборі» у Москві 1917-1918 років, який почався при уряді Керенського, а закінчився при більшовиках, Патріархом був обраний – Тихон, який став останнім на цій посаді. Саме йому потрібно було керувати церквою (ще до офіційної втрати статусу юридичної особи) при новій владі, тобто більшовиках. Після початку розправи більшовиків над духовенством на окупованих ними територіях, а особливо вбивство ними митрополита київського Володимира Богоявленського, змусило Тихона засудити дії «нової влади», а згодом він засудив розстріл Миколи II та його родини. 23 лютого 1922 року «Всеросійський центральний виконавчий комітет» опублікував декрет, який постановив місцевій владі: «изъять из церковных имуществ, переданных в пользование групп верующих всех религий, по описям и договорам все драгоценные предметы из золота, серебра и камней, изъятие коих не может существенно затронуть интересы самого культа, и передать в органы Народного Комиссариата Финансов для помощи голодающим». Тобто це був офіційний грабіж духовенства. Звичайно патріарх Тихон це публічно засудив, але нічого не змінилося. А на засіданні Політбюро 22 березня 1922 року, згідно пропозиції «товариша» Леніна, був прийнятий план Лева Троцького «по розгрому церковної організації», тобто: арешт Синода та Патріарха (приблизно через 10-15 днів). В березні того же 1922 року, розпочалися допити патріарха Тихона, його викликали на «Лубянку», де йому дали під розписку прочитати офіційне повідомлення, що влада: «требует от гражданина Беллавина как от ответственного руководителя всей иерархии определённого и публичного определения своего отношения к контрреволюционному заговору, во главе коего стоит подчинённая ему иерархия». 5 травня 1922 року Патріарх був викликаний в суд. Суд виніс: «частное определение о привлечении гражданина Беллавина к уголовной ответственности». Згодом його помістили в Донському монастирі. Весною 1923 року в пресі у публікаціях листів громадян, можна було прочитати заклики: «требовавших сурово покарать «людоеда» Тихона». Влада готувалася до розправи! В газеті «Известия» від 6 квітня 1923 року з’явилося повідомлення: «11 апреля судебная коллегия Верховного суда начинает слушать дело бывш. патриарха Тихона и его ближайших приспешников <…> Процесс будет слушаться в Колонном зале Дома Союзов». 12 квітня Політбюро прийняло рішення: «Поручить Секретариату ЦК вести дело Тихона со всею строгостью, соответствующей объёму колоссальной вины, совершённой Тихоном». Що означало адресовану суду вказівку, про необхідність винесення смертної кари колишньому патріарху Тихону. 19 квітня 1923 року Тихона знову викликали на допит. А 8 травня був повернений під охорону в Донський монастир. Здавалося, що дні Тихона були пораховані, але ні! 16 червня 1923 року у Верховний суд РСФСР прийшов лист про каяття колишнього патріарха Тихона. В газеті «Известия» за 1 липня 1923 року було опубліковано: «Факсимиле заявления гр. Белавина (бывш. патриарха Тихона) в Верховный Суд РСФСР» (текст заявления публиковался ранее, 27 июня):
А 4 липня 1923 року «Известия» опублікували матеріал: «„Обращение“ патр. Тихона к „архипастырям, пастырям и пасомым православной церкви российской“» від 28 червня в якому патріарх Тихон ставив питання про легітимність Собора 1923 року («обновленческого») та пояснював:
В той час «Второй Поместный всероссийский собор (первый обновленческий)», 29 квітня 1923 року в Москві, у храмі Христа Спасителя, підтримав радянську владу та 3 травня виніс рішення про втрату сана «бывшего патриарха Тихона»:
Колишній «председатель Московского епархиального совета» - Василь Виноградов, будучи в еміграції, писав у своїй книзі:
Зі смертю колишнього патріарха Тихона, по суті «помирає» справжнє православ’я у Росії! Так звані «обновленці», які усунули Тихона, були повністю контрольовані радянською владою, яка тоді почала створювати з них власну «радянську церкву», яку же скоро її знищить «безбожниками»! Проте незважаючи на зречення Тихона від «РПЦ заграницей», нею же - 1 листопада 1981 року буде канонізованим.
Після смерті Тихона в 1925 році, влада не дозволила проведення Собора для обрання нового патріарха. Далі «обновленцями» керували митрополити і всі вони до єдиного закликали духовенство до лояльності, щодо радянської влади. Основною ціллю більшовиків був патріархат колишньої церкви, який мав велику кількість послідовників. Практично весь єпископат, велика частина священників, монахів та активних мирян, були розстріляні та заслані в табори. Богословські школи та духовні заклади інших форм релігійного навчання, були заборонені. 6 відділення ОГПУ, яке було очолюване Євгеном Тучковим, проводило політику повного підчинення, ще не розстріляного єпископата та інших обличь духовенства та мирян. По суті в цей момент, здавалося, що РПЦ у Росії (СРСР) остаточно припинила у будь-якій формі своє існування, коли нею було втрачено статус юридичної особи, патріархат був ліквідований, єпископат майже весь перестріляний, а з ними на «той світ» пішла величезна кількість священників, монахів, мирян. Багато із виживших священників та мирян, почали створювати «катакомбну церкву», тобто таємну для влади і суспільства, як колись перші християни, які також зазнавали переслідування з боку влади. Здавалося, що уже гірше не буде, але таки помилялися, їх чекав новий виклик долі, який був запущений Сталіним, під назвою - «Союз воинствующих безбожников», який під гаслом «забыть имя Бога», мав не те що знищити, якусь конкретну церкву, а взагалі будь-яку релігію в СРСР, навіть «катакомбну»!
«Союз воинствующих безбожников»
«Союз воинствующих безбожников» (раніше — Союз безбожников та Общество друзей газеты «Безбожник»)
— добровільна громадська організація в СРСР, яка існувала з 1925 по
1947 рік. Ставила своєю цілю ідейну боротьбу з релігією в будь-яких її
проявах. На чолі «СВБ» був Емельян Ярославський, справжнє ім’я якого -
Міней Ізраїлевич Губельман – єврей! Якраз зі смертю колишнього патріарха
Тихона, постала дана організація, яка мала «добити» не те що залишки
колишньої «РПЦ», а й Християнство та будь-які інші релігії в СРСР. Саме з
1925 року по 1941 рік в СРСР, настали так звані «смутні часи» для
релігії. Хоча ще в 1921 році у Воронежі не партійна організація
атеїстів, започаткувала цей рух. Вирішальну роль у створенні «Сою́за вои́нствующих безбо́жников»
зіграла газета «Безбожник», яка почала публікуватися у 1922 році. А у
вересні 1923 року «Антирелігійна комісія» ЦК, вирішила, що створення
«атеїстичних кружків» - це перспектива. А в 1924 році у Москві було
організовано «Общество друзей газеты Безбожник» (ОДГБ). В листопаді того 1924 року «Антирелігійна комісія», а в грудні – Оргбюро ЦК, підтримали проект створення «всесоюзного безбожного общества». Була навіть створена спеціальна комісія, яка займалася підготовкою до «съезду безбожников». В квітні 1925 року відбувся «I съезд ОДГБ», який постановив: «создать единое всесоюзное антирелигиозное общество, получившее название «Союз безбожников». У тому же році почали випускати щомісячний науково-методичний журнал «Антирелигиозник», який став органом - «Центрального Совета Союза безбожников СССР». Влада планувала перейти до повномасштабної атаки на релігію у суспільстві. А з 11 по 15 червня 1929 року в Москві відбувся «II съезд ОДГБ», який зібрав 1200 представників, серед них «109 крестьян, 264 рабочих, 575 служащих и учащихся». Також були присутні представники «Интернационала пролетарских свободомыслящих (ИПС)»
з Веймарської республіки, Австрії, Бельгії, Франції та інших країн. На
з’їзді виступали: Микола Бухарін (революціонер, член Партії), Анатолій
Луначарський (революціонер, державний діяч), Максим Горький (письменник,
засновник нового напряму у літературі – «соціалістичного реалізму»,
ініціатор створення «Союзу письменників СРСР»), Дем’ян Бідний (поет), та
відомий поет 20 століття – Володимир Маяковський, який по лінії батька
походив з роду запоріжзьких козаків, а по лінії матері з кубанських
козаків. На цьому з’їзді організацію було перейменовано у «Союз воинствующих безбожников». Також було оформлено напрям «детского безбожного движения» в організацію «Юных воинствующих безбожников» (ЮВБ СССР). «Союз воинствующих безбожников»
зразу розгорнув масштабну пропаганду атеїзма, а саме: створення музеїв,
виставок, випуску наукової та науково-популярної літератури, ряд
періодичних видань - газета «Безбожник», журнали «Атеист», «Безбожник»,
«Антирелигиозник», «Воинствующий атеизм», «Юные безбожники» та інші
видання, які виходили на різних мовах народів СРСР. Видавництво
«Безбожник» (згодом - Государственное антирелигиозное издательство,
ГАИЗ) випустило велику кількість атеїстичної літератури. Активність
«Безбожники» проявляли на заводах, фабриках, колхозах, навчальних
закладах. Станом на 1940 рік було – 96 тисяч осередків «Союзу воинствующих безбожников», а число членів союзу біля 3 мільйонів «безбожников». Були навіть організовані курси, де вели підготовку «атеистических пропагандистов». В побут «советских людей» впроваджували нові, нерелігійні свята. Також «Союз воинствующих безбожников» з «Обществом развития и распространения идеи кремации в РСФСР» (ОРРИК; 1927—1932), пропагували «огненное погребение», яке в 1932 році перейменували в «Всероссийское кремационное общество».
Стосовно фінансових засобів для існування організації, то кожен член «Союза воинствующих безбожников», робив внесок. Також були кошти від продажу їхньої літератури. Але основою фінансування «Союзу» були дотації. Для прикладу у «Западного областного совета Союза воинствующих безбожников» за жовтень-грудень 1930 року, були вказані такі джерела доходів: «по линии «партпроса» — 7000 рублей, от областного профсоюзного совета — 6000 рублей, от областных отделов союзов — 5000 рублей, от кооперации — 3700 рублей, от вступительных и членских взносов и распространения литературы и значков — 500 рублей».
Проте пік слави «безбожников» припав на 30-ті роки, коли була проголошена – «Безбожная пятилетка»!
«Безбожная пятилетка»
«Безбожная пятилетка» була озвучена в 1932 році «Союзом воинствующих безбожников» з керівником Емельяном Ярославським під гаслом - «забыть имя Бога» в СССР к 1 мая 1937 года». Вперше «Безбожная пятилетка»
почала плануватися, осінню 1929 року, яка мала бути направленою на
знищення релігії в СРСР. Досі є суперечки стосовно того, чи підписував
Сталін 15 травня 1932 року декрет під назвою - «Безбожная пятилетка».
Але факт є факт, дана пятилітка була втілена у життя і точно не без
відома «Вождя»! Тому сенсу з приводу цього сперечатися не має, бо в
будь-якому випадку Сталін причетний до знищення релігії в СРСР у 30-ті
роки. Про цю подію Микита Струве, згадував у своїй книзі «Христиане в
СССР» («Les chrétiens en URSS»), де чітко вказано плани пятилітки:
Після початку війни між СРСР та Третім Рейхом «Союз воинствующих безбожников», не будучи офіційно ліквідований, припинив свою діяльність. В липні 1941 року вийшов останній номер «Безбожника», аргументуючи це тим, що папір був у дефіциті. Але це була проста відмазка. Після війни у 1947 році «Союз воинствующих безбожников» був офіційно ліквідований, а діяльність уже колишнього союзу була передана - «Всесоюзному обществу по распространению политических и научных знаний» (общество «Знание»). Всі матеріальні активи «Союза воинствующих безбожников», також були туди передані. Кістяк спеціалістів по науково-атеїстичній пропаганді у новій організації сформували ті же «старі кадри», що раніше називалися «безбожниками». Самого лідера «безбожников» Емельяна Ярославського (єврей, який знищував свою же віру) чекала смерть «от рака желудка» - 4 грудня 1943 року. Але перед його смертю була цікава одна деталь. Про яку також писав російський релігієзнавець Сергій Фірсов, що Ярославський: «вынужден был по воле Сталина в первые месяцы войны написать статью „Почему религиозные люди против Гитлера», що кардинально суперечило його політиці, так і Сталіна! Проте в 1953 році була відкрита справа, стосовно лікарів, яких обвинувачували у: «преступной халатности, которая выражалась в «запоздалом диагностировании» рака желудка у Ярославского». Даний факт вказує, що є версія того, що Ярославський передчасно та з чиєюсь допомогою помер. Після смерті, тіло Ярославського підлягло кремації, а прах був поміщений в «Кремлівську стіну» на «Червоній площі» у Москві.
Створення нової РПЦ або «радянської церкви» під час війни
22 червня 1941 року, у перший день війни з Рейхом, митрополит
Сергій (Страгородський) звернувся з посланням до православних, в якому
бкло сказано:
«Но не первый раз приходится русскому народу выдерживать такие испытания. С Божиею помощью, и на сей раз он развеет в прах фашистскую вражескую силу. Наши предки не падали духом и при худшем положении потому, что помнили не о личных опасностях и выгодах, а о священном своем долге перед родиной и верой, и выходили победителями. Не посрамим же их славного имени и мы — православные, родные им и по плоти и по вере».
30 грудня 1942 року митрополит Сергій звернувся до віруючих з закликом: «собрать деньги на создание особой танковой колонны памяти Димитрия Донского». У відповідь тільки одна Москва зібрала 2 мільйони рублів, а вся держава – 8 мільйонів. А колона із 40 танків «Т-34», зроблених в Челябинську, була передана частинам «Червоної армії». До літа 1944 року на потреби фронта «радянська» або «сталінська» церква зібрала – 200 мільйонів рублів. На протязі війни були заклики до населення окупованих територій, щоб вони підтримували партизанський рух. Самі, ще не розстріляні при «совєтах» священники, йшли в партизани, брали участь в прикритті частин «Червоної армії», які відстали від інших, вели патріотичну агітацію серед населення. Десятки священників після війни, були нагороджені медаллю «Партизану Великой Отечественной войны».
Саме воєнні роки змусили радянську владу, переглянути своє відношення до ліквідованої церкви. Багато громадян СРСР, як до війни, так і під час, продовжували вірити в Бога, тому Сталін розуміючи, що своїм атеїзмом не зможе стимулювати психологічно людей чинити опір Вермахту. А православна віра та священники, мали ще великий авторитет серед населення, тому «вождь» вирішив зробити власну православну церкву, яка у його руках була частиною пропаганди. Тому після війни було створено нову Московську патріархію, якої вже 20 років не існувало (Патріарх Тихон помер у 1925 році і який був зі «старої, царської та законної» церкви, яка разом з ним, точніше залишки якої, пішли з ним «на той світ»), але яка була офіційно визнана, як єдина законна православна Церква на території СРСР. При тому, що ліквідована на території більшовиків «стара» (законна) церква, втратила статус юридичної особи, ще у 1918 році. Тому хто б що не говорив, а теперішня і чинна в Росії - РПЦ Московського патріархату, має історію не більше, чим 80 років! І вона не відноситься до первинної РПЦ!
Ще 4 вересня 1943 року Сталін прийняв у себе митрополитів (яких певним дивом не розстріляв у 30-ті) Сергія, Олексія та Миколу. По результатам бесіди було прийнято рішення про проведення архієрейського Собора. Собор єпископів обрав митрополита Сергія (Страгородського) на престол Патріарха. Було відкрито кілька богословських шкіл, тисячі храмів було відновлено після війни. Для прикладу в РСФСР діяло, станом на 1946 рік – 2 816 церков. А в 1947 році їх було – 3 217.
Також зросла кількість духовенства. На 1 січня 1948 року в СРСР по даним «Совета по делам Русской православной церкви» було 11 827 священників. Проте потрібно згадати, що велика частина нових священників були із уніатських приходів Західної України, яких насильно внесли у склад РПЦ в 1946-1948 роках. По даним Георгія Карпова, очільника «Совета по делам Русской православной церкви», станом на 2 січня 1948 року: «из 2718 униатских приходов Западной Украины в состав Русской православной церкви перешел 2491 приход». Ну як перейшли? Змусили! Бо більшу половину своїх священників, перестріляли в 30-ті.
В адміністративному плані «Русская православная церковь» в 1943-1965 роках знаходилася під контролем спеціальної державної структури – «Совета по делам Русской православной церкви». На місцях діяли уповноважені «Совета», які у фінансовому полі повністю залежали від місцевої влади. Уповноважені не тільки розглядали скарги віруючих, але й могли зняти з реєстрації будь-якого священника. З 31 січня по 4 лютого 1945 року в Москві відбувся помісний собор «Русской православной церкви», на якому Патріархом було обрано митрополита Ленінградського Алексія.
Нова хвиля антирелігійної та антицерковної політики була з 1959 року по 1964. Коли при владі був Хрущов. Священники: Гліб Якунін, Сергій Желудков, Володимир Русак, Дмитро Дудко, Олександр Мень та інші відбували ув’язнення в радянських в’язницях. Проте є один дуже цікавий факт, що більшість з них стали священниками після війни, тобто поповнили ряди уже «радянської церкви». І вирішували йти в церкву, уже будучи в дорослому віці. Тому й не дивно, що Хрущов тиснув на цих «радянських» батюшок. 2 червня 1971 року новим «патриархом Московским и всея Руси» обрали митрополита Пимена Крутицького.
Тоді, як і в «сталінські» часи, церква в СРСР була під посиленим контролем з боку спецслужб. В 1965 році «Совет по делам Русской православной церкви» був об’єднаний з «Советом по делам религиозных культов в единый надзорный орган — Совет по делам религий». Керівник даного органу у 1984-1989 роках – Костянтин Харчов, пояснював: «Ни один кандидат на должность епископа или другую высокую должность, будь то член Священного Синода, не получал её без одобрения ЦК КПСС и КГБ». А професор Натаніель Девіс зазначав: «Если епископы хотели защитить своих людей и сохранить должность, они должны были сотрудничать в какой-то степени с КГБ, с комиссарами Совета по делам религий и с другими партийными и правительственными властями». Сам Патріарх Алексій II, зізнавався, що єпископи йшли на компроміси з радянською владою, включаючи його самого, і за що він публічно каявся за вчинене! Саме з цього моменту «радянську», тобто РПЦ Московського патріархату, почали називати – «КГБ-шною».
У 80-ті роки «Русская православная церковь» брала участь в русі «Християнської мирної конференції», «Конференції європейських церков», «Світової ради церков», проводила «миротворчу» діяльність, включаючи дві світові конференції – «Религиозные деятели за прочный мир, разоружение и справедливые отношения между народами» (1977), та «Религиозные деятели за спасение священного дара жизни от ядерной катастрофы». Починаючи з 1987 року, в рамках «политики гласности и перестройки» Михайла Горбачова, почався поступовий процес передачі в користування Патріархії – приміщень та власності, яка раніше була в «церковном ведении», проходила лібералізація режима контроля над релігійним життям та відмінна обмежень діяльності релігійних об’єднань. В 1988 році провели святкування «тисячоліття хрещення Київської Русі». Також була знята заборона на показ по телебаченню релігійного життя в СРСР. Вперше у історії СРСР, люди змогли побачити прямі трансляції богослужінь по телевізору. В тому же 1988 році «Русская православная церковь» мала 8,5 тисяч приходів по всьому Союзу. 6 червня 1990 року на Соборі, патріархом «Московским и всея Руси» був обраний митрополит Ленінградський Алексій.
90-ті роки для РПЦ Московського патріархату, стали добою боротьби за приходи в Росії з «РПЦ заграницей», тією законною, яка покинула Росію в 1920 році та подалася в еміграцію з «Білим Рухом», а саме: Сербія, Німеччина, США. Та яка знаходилася в Джорданвілі, штат Нью-Йорк. З розвалом Союзу «РПЦ заграницей» зробили «похід» в Росію, і в першій половині 90-х він був вдалий. Зростала кількість приходів в Росії на противагу «радянській та КГБ-шній» РПЦ Московського патріархату, яка з’явилася по суті в 1943 році. Але в другій половині 90-х, коли стрімко до влади йшов колишній член КГБ та майбутній президент Росії – Володимир Путін, який хотів, щоб першість в його країні все таки мала «КГБ-шна» РПЦ Московського патріархату. Тому з його ініціативи в 2007 році РПЦ Московського патріархату з «РПЦ заграницей» підписали «Акт про канонічне спілкування». Згідно даного «Акту» «РПЦ заграницей» мали увійти в склад РПЦ Московського патріархату, як самостійно керуюча церква, проте єпископ Агафангел (РПЦ заграницей) виступив проти підписання Акта з незаконною, радянською, КГБ-шною РПЦ Московського патріархату. Вся російська еміграція підтримала Агафангела! Тому законна «РПЦ заграницей» і досі існує в США! Детально про ці події я вже писав у своїй попередній статті «Чому РПЦ заграницей не визнає РПЦ Московського патріархату…». Тому не бачу сенсу знову про це детально писати.
Проте нині РПЦ Московського патріархату таки є чим зайнятись. З 2018 року та на протязі 2019 року, РПЦ Московського патріархату в дуже напружених стосунках з Константинопольським патріархатом, через визнання Української Православної Церкви (УПЦ). Московський патріархат не хоче визнавати проголошеної та визнаної Константинопольським патріархатом – УПЦ. Україна та Київ давно уже хотіли повернути собі незалежну власну церкву. Ще з тих часів, після падіння Києва в 1240 році, під час монголо-татарської навали. Коли Київський митрополит Максим, переніс свою резиденцію в місто Володимир (нині Росія). А з кінця 1325 року резиденцією Київських митрополитів стала – Москва. Тому Київ має повне право, мати власну відроджену та незалежну церкву, та яка є визнана Константинопольським патріархатом. А не слухати якусь там радянську та КГБ-шну церкву, яка себе видає за РПЦ Московського патріархату та називає себе споконвічною, коли та споконвічна РПЦ, нині знаходиться в США! Ще раз згадаю два важливих аргументи: в 1918 році на території більшовиків РПЦ втратила юридичний статус, а в 1925 році помирає останній патріарх Тихон, і то він був обраний для відродження патріархату в Росії, яку окупували більшовики, і після того, коли головне керівництво церкви покинуло межі колишньої імперії. А після смерті того же Тихона в 1925 році, через заборону більшовиків, більше не було обрано патріарха і патріархат був ліквідований! То де та споконвічність та законність? Тільки, аж з 1943 року, Сталін почав формувати нову церкву з не розстріляних ним та «катакомбних» священників, які з тих часів, дуже тісно співпрацювали з КГБ! То якщо РПЦ Московського патріархату є законною та споконвічною церквою, то по такому принципу Українська Православна Церква може вимагати про негайне входження РПЦ в її склад, бо Київ першим прийняв православ’я в 988 році від Константинополя, аніж Москва, якої тоді не було, і на її території тоді бігали племена Мордви! Тому для мене РПЦ Московського патріархату це – «шарашкіна контора»! Але як не крути, проте я повинен визнати, як майстерно так званий «Московський патріархат» зомбує людей в Росії, Білорусі та нажаль в Україні. Що навіть головним «защитником русских попов» в Україні є не якийсь там митрополит, богослов, політик, а відомий боксер – Олександр Усик! Який на ряду з митрополитом РПЦ в Україні – Онуфрієм, розповідає про єдинство українського та російського народів, і що вони одновірці. А війна на сході України це «братовбивство», яке нібито Київ почав, а не Москва. Сам Усик, який родом з Сімферополя (Криму), не визнає Крим українським, а щоб відійти від відповіді, називає його «Божим». Та найгірше те, що виступаючи під українським прапором, підтримує церкву агресора, як Онуфрій. Останнім часом в інтернеті можна знайти багато новин про Усика, і його скандальні висловлювання про політичну ситуацію в країні, війну на Сході та особливо про важливість РПЦ Московського патріархату в Україні, яку захищає. І цими висловлюваннями, він часто провокує українське суспільство (проукраїнське), як його кум Ломаченко, який викладав відео з російськими спецназівцями. То чому ж маючи таку любов до «Расєї», взяти та й не поїхати туди, де можна було б проводити спаринги з «сибірськими ведмедями» і їм «талдичити» про «русскую провославную веру». Та не вести себе як член «Союза воинствующих безбожников», розповідати всім про «веру», але паралельно «синам Божим» на ринзі «морди» бити і нести в світ «мир», підтримуючи церкву агресорів. Але в кожного своя голова на плечах, і кожний сам вирішує, під яким прапором виступати, жити, воювати, але потрібно мати хоча б елементарну повагу до тієї країни у якій ти живеш, незважаючи на свою національність, походження, віросповідання та переконання!
vova stasyuk
Історія російського православ’я 20 століття, є дуже парадоксальною і не завжди зрозумілою. Також це безпосередньо стосується РПЦ Московського патріархату, яка по суті почала свою історію під час війни. Я рекомендую прочитати мою статтю, звісно хто хоче («Чому РПЦ заграницей не визнає теперішню РПЦ Московського патріархату…») для того щоб зрозуміти чому справжня РПЦ, яка тягне свою історію з часів Московського царства, яка покинула у 1920 році Росію з Білогвардійцями, перебувала у еміграції та виступала за реставрацію монархії на батьківщині, підтримувала Третій Рейх та Гітлера, і врешті-решт опинилася у США в Джорданвілі, штат Нью-Йорк, де досі не визнає законність РПЦ Московського патріархату, який створили під час війни з виживших «катакомбних» батюшок, яких не встигли перестріляти «Союз воинствующих безбожников» в 20 та 30-ті роки, якими керував Сталін, і який колись сам вчився у духовній семінарії, і чому після того всі священники «нової» РПЦ у СРСР, мали проходити «одобрення» КГБ, а нині їх контролює ФСБ!
Якщо коротко про суть цих двох статей, то якось так, ну щоб, як кажуть було «зелене поняття» про написане. Тому у цій статті, як і в попередній про РПЦ, я викладу факти та обставини про «нову» церкву, яка виникла під час Другої Світової з ініціативи Сталіна, який її «стару» версію (ті хто не встигли або не змогли покинути Росію в 20-ті, через політику атеїзму СРСР) по суті в 20 та 30-ті «Союзом воинствующих безбожников» - знищив! А тим кому вдалося уникнути розправи стали, як перші християни – «катакомбними». Хоча ще раз нагадаю про факт, що «вождь» вчився у духовній семінарії! Але про це все детально, уже нище.
Заглиблюватися в історію РПЦ до 1914 року сенсу не має, тому я починаю з того моменту, коли почалася Перша Світова, що і стало «переломним моментом» в історії російського Православ’я. Тоді церква підтримувала династію Романових та «Русскую Императорскою Армию», яка билися на фронтах, як тоді казали «Великої війни», а згодом Першої Світової. Ще під час війни у лютому 1917 року відбувся славнозвісний «Лютневий переворот», наголошу не революція! Бо всього то усунули Миколу II від влади, а створили «Тимчасовий уряд» з Керенським, який не ліквідовував монархії, а хіба що хотів її зробити обмеженою та лібералізованою, як і в інших цивілізованих державах Заходу! Але цьому не судилося статися, бо осінню відбулася «Жовтнева революція» з Леніним, який створив свій уряд, почав формувати військо, яке почало воювати з імперськими військами, що призвело до Громадянської війни. Так як Леніна фінансували німці, які воювали з Російською імперією, саме уряд свого засланого «диверсанта» Леніна – визнали! І який у березні 1918 року у Брест-Литовську, уклав перемир’я від обличчя всього російського народу з Німецькою імперією про капітуляцію російської імперської армії, яка тоді була дуже деморалізована (часті саботажі, мародерство, втеча з фронту, здача в полон німцям та австрійцям, з чим вірні імператору офіцери та командування не могли впоратися) та здача Берліну: Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії. Але цей договір після 11 листопада 1918 року був анульований Антантою, через капітуляцію уже самої Німеччини. Але це вже ніяк не впливало на хід війни більшовиків з білогвардійцями, які залишалися вірними монархії та імператору.
Тому повертаємося до РПЦ, яка в ті буремні часи 1917 та 1918 року займає позицію імператора та Білогвардійців, вірячи, що законна влада поверне свої позиції в Росії. Але сталося, як не гадалося і в 1920 році з оточеного Крима керівництво РПЦ покидає свою колишню імперію та подається з Білим Рухом (білогвардійці-емігранти) в еміграцію, спочатку Туреччина, далі Сербія, де в Сремських Карловцях, вони осідають і продовжують свою діяльність під назвою «РПЦ заграницей» та вірити, що колись вони ще повернуться у Росію. Тоді багато хто з духовенства, навіть «рядового» покинули Росію, де більшовики вели тотальну політику атеїзму. Тоді вималювалася така картина: РПЦ як юридична особа була в Сербії, духовенство, яке могло, то масово покидало межі колишньої імперії, а ті, що не змогли втекти і лишилися, то їм не поздоровилося у новій країні - СРСР! Ще перші місяці після «Жовтневої революції» 1917 року, більшовики активно не вдиралися у справи священників та не перешкоджали їхній діяльності на окупованих ними територіях. Якщо не враховувати «Декрет про землю», який конфіскував церковні землі. А 23 січня 1918 року більшовиками був виданий декрет – «Про відокремлення церкви від держави і школи». Також остаточно і офіційно церква, точніше її залишки втрачали статус юридичної особи, тобто з 1918 року на окупованих територіях більшовиками, ніякої церкви (РПЦ Московського патріархату) – не існувало!!! Бо справжня то РПЦ - була у Сербії, у вигнанні! Тому цей факт доводить, що теперішня РПЦ Московського патріархату, взагалі не має ніякого відношення до того, що було до Другої Світової і їй не більше 80 років! Ще в тому 1918 році більшовики припинили фінансування духовенства. Крім того починався «період гоніння» на духовенство, яке було викликане атеїстичною політикою та пропагандою більшовиків. Хоча на «Всеросійському Соборі» у Москві 1917-1918 років, який почався при уряді Керенського, а закінчився при більшовиках, Патріархом був обраний – Тихон, який став останнім на цій посаді. Саме йому потрібно було керувати церквою (ще до офіційної втрати статусу юридичної особи) при новій владі, тобто більшовиках. Після початку розправи більшовиків над духовенством на окупованих ними територіях, а особливо вбивство ними митрополита київського Володимира Богоявленського, змусило Тихона засудити дії «нової влади», а згодом він засудив розстріл Миколи II та його родини. 23 лютого 1922 року «Всеросійський центральний виконавчий комітет» опублікував декрет, який постановив місцевій владі: «изъять из церковных имуществ, переданных в пользование групп верующих всех религий, по описям и договорам все драгоценные предметы из золота, серебра и камней, изъятие коих не может существенно затронуть интересы самого культа, и передать в органы Народного Комиссариата Финансов для помощи голодающим». Тобто це був офіційний грабіж духовенства. Звичайно патріарх Тихон це публічно засудив, але нічого не змінилося. А на засіданні Політбюро 22 березня 1922 року, згідно пропозиції «товариша» Леніна, був прийнятий план Лева Троцького «по розгрому церковної організації», тобто: арешт Синода та Патріарха (приблизно через 10-15 днів). В березні того же 1922 року, розпочалися допити патріарха Тихона, його викликали на «Лубянку», де йому дали під розписку прочитати офіційне повідомлення, що влада: «требует от гражданина Беллавина как от ответственного руководителя всей иерархии определённого и публичного определения своего отношения к контрреволюционному заговору, во главе коего стоит подчинённая ему иерархия». 5 травня 1922 року Патріарх був викликаний в суд. Суд виніс: «частное определение о привлечении гражданина Беллавина к уголовной ответственности». Згодом його помістили в Донському монастирі. Весною 1923 року в пресі у публікаціях листів громадян, можна було прочитати заклики: «требовавших сурово покарать «людоеда» Тихона». Влада готувалася до розправи! В газеті «Известия» від 6 квітня 1923 року з’явилося повідомлення: «11 апреля судебная коллегия Верховного суда начинает слушать дело бывш. патриарха Тихона и его ближайших приспешников <…> Процесс будет слушаться в Колонном зале Дома Союзов». 12 квітня Політбюро прийняло рішення: «Поручить Секретариату ЦК вести дело Тихона со всею строгостью, соответствующей объёму колоссальной вины, совершённой Тихоном». Що означало адресовану суду вказівку, про необхідність винесення смертної кари колишньому патріарху Тихону. 19 квітня 1923 року Тихона знову викликали на допит. А 8 травня був повернений під охорону в Донський монастир. Здавалося, що дні Тихона були пораховані, але ні! 16 червня 1923 року у Верховний суд РСФСР прийшов лист про каяття колишнього патріарха Тихона. В газеті «Известия» за 1 липня 1923 року було опубліковано: «Факсимиле заявления гр. Белавина (бывш. патриарха Тихона) в Верховный Суд РСФСР» (текст заявления публиковался ранее, 27 июня):
«Обращаясь с настоящим заявлением в Верховный Суд РСФСР, я считаю необходимым по долгу своей пастырской совести заявить следующее:Виходячи з тексту («каяття») Тихона, можна зрозуміти, що він визнавав всі свої (ідеологічні) злочини перед більшовицькою владою, визнаючи правильність рішення суду стосовно нього і його «антирадянської діяльності», і те що він кається у своїх вчинках. Також в кінці «каяття» зазначає, що він не ворог радянській владі. Та головне, що остаточно розриває зв’язки з «Білим Рухом» та законною «РПЦ заграницей». Точно назвати причину цього «каяття», складно, бо тут, що хоч могло бути: фізичний і психічний тиск з боку влади, страх Тихона за своє життя та майбутнє духовенства, шантаж, підстава! Але 25 червня 1923 року Тихон був звільнений. А газета «Правда» 27 червня написала: «Пусть же пролетарии и крестьяне всего мира, до которых докатилась провокационная кампания политических архиепископов и благочестивых империалистов, — пусть же они узнают, каким плевком наградил их бывший патриарх, которого они хотели использовать, чтобы вонзить свои гнилые зубы в живое тело трудовой советской страны».
Будучи воспитан в монархическом обществе и находясь до самого ареста под влиянием антисоветских лиц, я действительно был настроен к Советской власти враждебно, причём враждебность из пассивного состояния временами переходила к активным действиям. Как то: обращение по поводу Брестского мира в 1918, анафематствование в том же году власти и наконец воззвание против декрета об изъятии церковных ценностей в 1922. Все мои антисоветские действия за немногими неточностями изложены в обвинительном Заключении Верховного Суда. Признавая правильность решения Суда о привлечении меня к ответственности по указанным в обвинительном заключении статьям уголовного кодекса за антисоветскую деятельность, я раскаиваюсь в этих проступках против государственного строя и прошу Верховный Суд изменить мне меру пресечения, то есть освободить меня изъ под стражи.
При этом я заявляю Верховному Суду, что я отныне Советской власти не враг. Я окончательно и решительно отмежёвываюсь как от зарубежной, так и внутренней монархическо-белогвардейской контрреволюции».
А 4 липня 1923 року «Известия» опублікували матеріал: «„Обращение“ патр. Тихона к „архипастырям, пастырям и пасомым православной церкви российской“» від 28 червня в якому патріарх Тихон ставив питання про легітимність Собора 1923 року («обновленческого») та пояснював:
«Из постановлений его можно одобрить и благословить введение нового стиля календарного и в практику церковную. Что касается моего отношения к Советской власти в настоящее время, то я уже определил его в своём заявлении на имя Верховного Суда, который я прошу изменить меру пресечения, то есть освободить из-под стражи. В том преступлении, в котором я признаю себя виновным, по существу виновно то общество, которое Меня, как Главу Православной Церкви, постоянно подбивало на активные выступления тем или иным путём против Советской власти. Отныне Я определённо заявляю всем тем, что их усердие будет совершенно напрасным и бесплодным, ибо Я решительно осуждаю всякое посягательство на Советскую власть, откуда бы оно ни исходило. Пусть все заграничные и внутренние монархисты и белогвардейцы поймут, что я Советской власти не враг. Я понял всю ту неправду и клевету, которой подвергается Советская власть со стороны её соотечественных и иностранных врагов и которую они устно и письменно распространяют по всему свету. Не минули в этом обойти и меня; в газетах «Новое Время» от 5 мая за № 606 появилось сообщение, что будто бы ко мне при допросах чекистами была применена пытка электричеством. Я заявляю, что это сплошная ложь и очередная клевета на Советскую власть».Саме тоді в 1923 році, відбувся перехід на «новий стиль» календаря в СРСР на рівні духовенства. Сам Тихон знову виступає проти Білогвардійців та законної «РПЦ заграницей». Людина, яка спочатку публічно і відкрито виступала проти влади більшовиків, а згодом їх різко полюбила, не могла спонтанно змінити свій світогляд, думки та погляди. Щось мало на Тихона вплинути, щоб він у своїй політиці, так різко «розвернувся в інший бік». Я вважаю, що на нього був тиск з боку влади, його шантажували остаточним фізичним знищенням духовенства і так далі. Але його більшовики все таки використали у своїй пропаганді проти «Білого Руху» та законної «РПЦ заграницей». Але це суто моя думка, проте я вище виклав самі факти, на основі яких кожен сам формує власну думку з приводу цього!
В той час «Второй Поместный всероссийский собор (первый обновленческий)», 29 квітня 1923 року в Москві, у храмі Христа Спасителя, підтримав радянську владу та 3 травня виніс рішення про втрату сана «бывшего патриарха Тихона»:
«Священный Собор Православной Церкви 1923 года осуждает контр-революционную борьбу и её методы — методы человеконенавистничества. В особенности Собор 1923 года скорбит об анафематствовании Советской власти и всех, её признающих. Собор объявляет анафематствование не имеющим никакой силы. 2. Собор 1923 года осуждает всех тех, кто шёл этим путём и других вёл за собой. И прежде всего это касается ответственного руководителя всей церковной жизнию — Патриарха Тихона, так как патриарх Тихон вместо подлинного служения Христу служил контрреволюции и этим, как лицо, которое должно правильно вести всю церковную жизнь, ввёл в заблуждение широкие церковные массы, то Собор считает Тихона отступником от подлинных заветов Христа и предателем Церкви. На основании церковных канонов сим объявляет его лишённым сана и монашества и возвращённым в первобытное мирское положение. Отныне патриарх Тихон — мирянин Василий Беллавин.Проте 1 липня 1923 року, Тихон після звільнення зробив заяву: «о своём возвращении к церковному управлению всею Российскою церковью и признании ничтожными всех действий обновленческого ВЦУ и ВЦС.
Колишній «председатель Московского епархиального совета» - Василь Виноградов, будучи в еміграції, писав у своїй книзі:
«Покаянное заявление» Патриарха, напечатанное в советских газетах, не произвело на верующий народ ни малейшего впечатления. Без малейшей пропаганды весь верующий народ, как один человек, каким-то чудом Божиим, так формулировал своё отношение к этому «покаянному заявлению»: «Это Патриарх написал не для нас, а для большевиков». «Собор» же 1923 г. ни на один момент не имел для верующего народа ни малейшего авторитета: все хорошо понимали, что вся затея этого «собора» просто проделка Советской власти, никакой церковной значимости не имеющая. В результате своего просчёта Советская власть очутилась перед совершенно неожиданным для неё фактом: подавляющая масса верующего народа открыто приняла освобождённого Патриарха как своего единственного законного главу и руководителя, и Патриарх предстал пред глазами Советской власти не как возглавитель какой-то незначительной кучки верующих, а в полном ореоле фактического духовного вождя верующих народных масс».Після звільнення Тихон почав знову проводити богослужіння, на які приходило багато людей, що турбувало керівництво «обновленців», які повністю були підконтрольні більшовикам. Проте «новый председатель ВЦС» митрополит Одеський Евдокім (Мещерський) коментував:
«В бытность мою в Москве на всероссийском церковном соборе в кулуарах высказывалось предположение о том, что Тихон после того, когда карты его оказались раскрытыми, в значительной мере обезврежен. Однако мы не полагали, что Верховный суд проявит такое гуманное отношение к ярому врагу Советской власти. Для «Живой церкви» освобождённый Тихон также не страшен, так как контр-революционная часть духовенства после отречения Тихона от контр-революционных идей также поспешит от него отмежеваться. Для остатков «тихоновщины» освобождение Тихона, в смысле усиления реакционной части церкви, значения иметь не может».Тихон ще намагався організувати «загально-церковне управління», і скликав «Тимчасовий Священний Синод». 25 лютого 1925 року Тихон звертався у НКВД з проханням про реєстрацію «Священного Синоду», але йому відмовили. 25 березня (7 квітня) 1925 року у свято Благовіщення, колишній та по суті останній патріарх, на 61 році життя – помер. По офіційним даним через сердечну недостатність, але є версія про отравлення. За кілька годин до смерті, Тихон сказав такі слова: «Теперь я усну… крепко и надолго. Ночь будет длинная, тёмная-тёмная».
Зі смертю колишнього патріарха Тихона, по суті «помирає» справжнє православ’я у Росії! Так звані «обновленці», які усунули Тихона, були повністю контрольовані радянською владою, яка тоді почала створювати з них власну «радянську церкву», яку же скоро її знищить «безбожниками»! Проте незважаючи на зречення Тихона від «РПЦ заграницей», нею же - 1 листопада 1981 року буде канонізованим.
Після смерті Тихона в 1925 році, влада не дозволила проведення Собора для обрання нового патріарха. Далі «обновленцями» керували митрополити і всі вони до єдиного закликали духовенство до лояльності, щодо радянської влади. Основною ціллю більшовиків був патріархат колишньої церкви, який мав велику кількість послідовників. Практично весь єпископат, велика частина священників, монахів та активних мирян, були розстріляні та заслані в табори. Богословські школи та духовні заклади інших форм релігійного навчання, були заборонені. 6 відділення ОГПУ, яке було очолюване Євгеном Тучковим, проводило політику повного підчинення, ще не розстріляного єпископата та інших обличь духовенства та мирян. По суті в цей момент, здавалося, що РПЦ у Росії (СРСР) остаточно припинила у будь-якій формі своє існування, коли нею було втрачено статус юридичної особи, патріархат був ліквідований, єпископат майже весь перестріляний, а з ними на «той світ» пішла величезна кількість священників, монахів, мирян. Багато із виживших священників та мирян, почали створювати «катакомбну церкву», тобто таємну для влади і суспільства, як колись перші християни, які також зазнавали переслідування з боку влади. Здавалося, що уже гірше не буде, але таки помилялися, їх чекав новий виклик долі, який був запущений Сталіним, під назвою - «Союз воинствующих безбожников», який під гаслом «забыть имя Бога», мав не те що знищити, якусь конкретну церкву, а взагалі будь-яку релігію в СРСР, навіть «катакомбну»!
«Союз воинствующих безбожников»
Стосовно фінансових засобів для існування організації, то кожен член «Союза воинствующих безбожников», робив внесок. Також були кошти від продажу їхньої літератури. Але основою фінансування «Союзу» були дотації. Для прикладу у «Западного областного совета Союза воинствующих безбожников» за жовтень-грудень 1930 року, були вказані такі джерела доходів: «по линии «партпроса» — 7000 рублей, от областного профсоюзного совета — 6000 рублей, от областных отделов союзов — 5000 рублей, от кооперации — 3700 рублей, от вступительных и членских взносов и распространения литературы и значков — 500 рублей».
Проте пік слави «безбожников» припав на 30-ті роки, коли була проголошена – «Безбожная пятилетка»!
«Безбожная пятилетка»
«в 1932—1933 годы должны были закрыться все церкви, молитвенные дома, синагоги и мечети, к 1933—1934 годам — исчезнуть все религиозные представления, привитые литературой и семьёй, к 1934—1935 годам — страну и прежде всего молодёжь необходимо было охватить тотальной антирелигиозной пропагандой, к 1935—1936 годам — должны были исчезнуть последние молитвенные дома и все священнослужители, а в 1936—1937 годам — религию требовалось изгнать из самых укромных её уголков». Також про це вказував у своїх роботах, німецький богослов Альгерміссен у 1933 році, згідно яких: «к 1937 г. в СССР будут полностью ликвидированы все религиозные учения исповедания, все верующие и священники, вне зависимости от их отношения к советскому правительству».Тим не менш, радянська влада все одно підтримувала «атеїстичний рух» в СРСР, і також в 1931 році повідомляла про існування в країні 3 000 «безбожных ударных бригад». З кожним роком гоніння на релігійні організації, священників різних конфесій і просто віруючих посилювалося. В 1932 році було закрито 70 єпархій, арештовано 40 архієреїв (після цього залишилося 4 архієреї), було закрито 95% церков, які ще існували в 20-ті роки, тобто ті яких після революції не закрили! Як підсумок можна сказати, що в 30-ті роки не те що РПЦ в Росії де-юре і по суті де-факто не було, а взагалі будь-якої релігії на офіційній основі. Радянська влада чітко «підписала вирок» релігії в СРСР про її знищення! Але остаточно і докорінно, більшовики не змогли все знищити в плані релігії, бо багато хто з виживших священників, будь-яких конфесій, просто продовжували свою діяльність «катакомбним» шляхом, тобто таємним.
Після початку війни між СРСР та Третім Рейхом «Союз воинствующих безбожников», не будучи офіційно ліквідований, припинив свою діяльність. В липні 1941 року вийшов останній номер «Безбожника», аргументуючи це тим, що папір був у дефіциті. Але це була проста відмазка. Після війни у 1947 році «Союз воинствующих безбожников» був офіційно ліквідований, а діяльність уже колишнього союзу була передана - «Всесоюзному обществу по распространению политических и научных знаний» (общество «Знание»). Всі матеріальні активи «Союза воинствующих безбожников», також були туди передані. Кістяк спеціалістів по науково-атеїстичній пропаганді у новій організації сформували ті же «старі кадри», що раніше називалися «безбожниками». Самого лідера «безбожников» Емельяна Ярославського (єврей, який знищував свою же віру) чекала смерть «от рака желудка» - 4 грудня 1943 року. Але перед його смертю була цікава одна деталь. Про яку також писав російський релігієзнавець Сергій Фірсов, що Ярославський: «вынужден был по воле Сталина в первые месяцы войны написать статью „Почему религиозные люди против Гитлера», що кардинально суперечило його політиці, так і Сталіна! Проте в 1953 році була відкрита справа, стосовно лікарів, яких обвинувачували у: «преступной халатности, которая выражалась в «запоздалом диагностировании» рака желудка у Ярославского». Даний факт вказує, що є версія того, що Ярославський передчасно та з чиєюсь допомогою помер. Після смерті, тіло Ярославського підлягло кремації, а прах був поміщений в «Кремлівську стіну» на «Червоній площі» у Москві.
Створення нової РПЦ або «радянської церкви» під час війни
«Но не первый раз приходится русскому народу выдерживать такие испытания. С Божиею помощью, и на сей раз он развеет в прах фашистскую вражескую силу. Наши предки не падали духом и при худшем положении потому, что помнили не о личных опасностях и выгодах, а о священном своем долге перед родиной и верой, и выходили победителями. Не посрамим же их славного имени и мы — православные, родные им и по плоти и по вере».
30 грудня 1942 року митрополит Сергій звернувся до віруючих з закликом: «собрать деньги на создание особой танковой колонны памяти Димитрия Донского». У відповідь тільки одна Москва зібрала 2 мільйони рублів, а вся держава – 8 мільйонів. А колона із 40 танків «Т-34», зроблених в Челябинську, була передана частинам «Червоної армії». До літа 1944 року на потреби фронта «радянська» або «сталінська» церква зібрала – 200 мільйонів рублів. На протязі війни були заклики до населення окупованих територій, щоб вони підтримували партизанський рух. Самі, ще не розстріляні при «совєтах» священники, йшли в партизани, брали участь в прикритті частин «Червоної армії», які відстали від інших, вели патріотичну агітацію серед населення. Десятки священників після війни, були нагороджені медаллю «Партизану Великой Отечественной войны».
Саме воєнні роки змусили радянську владу, переглянути своє відношення до ліквідованої церкви. Багато громадян СРСР, як до війни, так і під час, продовжували вірити в Бога, тому Сталін розуміючи, що своїм атеїзмом не зможе стимулювати психологічно людей чинити опір Вермахту. А православна віра та священники, мали ще великий авторитет серед населення, тому «вождь» вирішив зробити власну православну церкву, яка у його руках була частиною пропаганди. Тому після війни було створено нову Московську патріархію, якої вже 20 років не існувало (Патріарх Тихон помер у 1925 році і який був зі «старої, царської та законної» церкви, яка разом з ним, точніше залишки якої, пішли з ним «на той світ»), але яка була офіційно визнана, як єдина законна православна Церква на території СРСР. При тому, що ліквідована на території більшовиків «стара» (законна) церква, втратила статус юридичної особи, ще у 1918 році. Тому хто б що не говорив, а теперішня і чинна в Росії - РПЦ Московського патріархату, має історію не більше, чим 80 років! І вона не відноситься до первинної РПЦ!
Ще 4 вересня 1943 року Сталін прийняв у себе митрополитів (яких певним дивом не розстріляв у 30-ті) Сергія, Олексія та Миколу. По результатам бесіди було прийнято рішення про проведення архієрейського Собора. Собор єпископів обрав митрополита Сергія (Страгородського) на престол Патріарха. Було відкрито кілька богословських шкіл, тисячі храмів було відновлено після війни. Для прикладу в РСФСР діяло, станом на 1946 рік – 2 816 церков. А в 1947 році їх було – 3 217.
Також зросла кількість духовенства. На 1 січня 1948 року в СРСР по даним «Совета по делам Русской православной церкви» було 11 827 священників. Проте потрібно згадати, що велика частина нових священників були із уніатських приходів Західної України, яких насильно внесли у склад РПЦ в 1946-1948 роках. По даним Георгія Карпова, очільника «Совета по делам Русской православной церкви», станом на 2 січня 1948 року: «из 2718 униатских приходов Западной Украины в состав Русской православной церкви перешел 2491 приход». Ну як перейшли? Змусили! Бо більшу половину своїх священників, перестріляли в 30-ті.
В адміністративному плані «Русская православная церковь» в 1943-1965 роках знаходилася під контролем спеціальної державної структури – «Совета по делам Русской православной церкви». На місцях діяли уповноважені «Совета», які у фінансовому полі повністю залежали від місцевої влади. Уповноважені не тільки розглядали скарги віруючих, але й могли зняти з реєстрації будь-якого священника. З 31 січня по 4 лютого 1945 року в Москві відбувся помісний собор «Русской православной церкви», на якому Патріархом було обрано митрополита Ленінградського Алексія.
Нова хвиля антирелігійної та антицерковної політики була з 1959 року по 1964. Коли при владі був Хрущов. Священники: Гліб Якунін, Сергій Желудков, Володимир Русак, Дмитро Дудко, Олександр Мень та інші відбували ув’язнення в радянських в’язницях. Проте є один дуже цікавий факт, що більшість з них стали священниками після війни, тобто поповнили ряди уже «радянської церкви». І вирішували йти в церкву, уже будучи в дорослому віці. Тому й не дивно, що Хрущов тиснув на цих «радянських» батюшок. 2 червня 1971 року новим «патриархом Московским и всея Руси» обрали митрополита Пимена Крутицького.
Тоді, як і в «сталінські» часи, церква в СРСР була під посиленим контролем з боку спецслужб. В 1965 році «Совет по делам Русской православной церкви» був об’єднаний з «Советом по делам религиозных культов в единый надзорный орган — Совет по делам религий». Керівник даного органу у 1984-1989 роках – Костянтин Харчов, пояснював: «Ни один кандидат на должность епископа или другую высокую должность, будь то член Священного Синода, не получал её без одобрения ЦК КПСС и КГБ». А професор Натаніель Девіс зазначав: «Если епископы хотели защитить своих людей и сохранить должность, они должны были сотрудничать в какой-то степени с КГБ, с комиссарами Совета по делам религий и с другими партийными и правительственными властями». Сам Патріарх Алексій II, зізнавався, що єпископи йшли на компроміси з радянською владою, включаючи його самого, і за що він публічно каявся за вчинене! Саме з цього моменту «радянську», тобто РПЦ Московського патріархату, почали називати – «КГБ-шною».
У 80-ті роки «Русская православная церковь» брала участь в русі «Християнської мирної конференції», «Конференції європейських церков», «Світової ради церков», проводила «миротворчу» діяльність, включаючи дві світові конференції – «Религиозные деятели за прочный мир, разоружение и справедливые отношения между народами» (1977), та «Религиозные деятели за спасение священного дара жизни от ядерной катастрофы». Починаючи з 1987 року, в рамках «политики гласности и перестройки» Михайла Горбачова, почався поступовий процес передачі в користування Патріархії – приміщень та власності, яка раніше була в «церковном ведении», проходила лібералізація режима контроля над релігійним життям та відмінна обмежень діяльності релігійних об’єднань. В 1988 році провели святкування «тисячоліття хрещення Київської Русі». Також була знята заборона на показ по телебаченню релігійного життя в СРСР. Вперше у історії СРСР, люди змогли побачити прямі трансляції богослужінь по телевізору. В тому же 1988 році «Русская православная церковь» мала 8,5 тисяч приходів по всьому Союзу. 6 червня 1990 року на Соборі, патріархом «Московским и всея Руси» був обраний митрополит Ленінградський Алексій.
90-ті роки для РПЦ Московського патріархату, стали добою боротьби за приходи в Росії з «РПЦ заграницей», тією законною, яка покинула Росію в 1920 році та подалася в еміграцію з «Білим Рухом», а саме: Сербія, Німеччина, США. Та яка знаходилася в Джорданвілі, штат Нью-Йорк. З розвалом Союзу «РПЦ заграницей» зробили «похід» в Росію, і в першій половині 90-х він був вдалий. Зростала кількість приходів в Росії на противагу «радянській та КГБ-шній» РПЦ Московського патріархату, яка з’явилася по суті в 1943 році. Але в другій половині 90-х, коли стрімко до влади йшов колишній член КГБ та майбутній президент Росії – Володимир Путін, який хотів, щоб першість в його країні все таки мала «КГБ-шна» РПЦ Московського патріархату. Тому з його ініціативи в 2007 році РПЦ Московського патріархату з «РПЦ заграницей» підписали «Акт про канонічне спілкування». Згідно даного «Акту» «РПЦ заграницей» мали увійти в склад РПЦ Московського патріархату, як самостійно керуюча церква, проте єпископ Агафангел (РПЦ заграницей) виступив проти підписання Акта з незаконною, радянською, КГБ-шною РПЦ Московського патріархату. Вся російська еміграція підтримала Агафангела! Тому законна «РПЦ заграницей» і досі існує в США! Детально про ці події я вже писав у своїй попередній статті «Чому РПЦ заграницей не визнає РПЦ Московського патріархату…». Тому не бачу сенсу знову про це детально писати.
Проте нині РПЦ Московського патріархату таки є чим зайнятись. З 2018 року та на протязі 2019 року, РПЦ Московського патріархату в дуже напружених стосунках з Константинопольським патріархатом, через визнання Української Православної Церкви (УПЦ). Московський патріархат не хоче визнавати проголошеної та визнаної Константинопольським патріархатом – УПЦ. Україна та Київ давно уже хотіли повернути собі незалежну власну церкву. Ще з тих часів, після падіння Києва в 1240 році, під час монголо-татарської навали. Коли Київський митрополит Максим, переніс свою резиденцію в місто Володимир (нині Росія). А з кінця 1325 року резиденцією Київських митрополитів стала – Москва. Тому Київ має повне право, мати власну відроджену та незалежну церкву, та яка є визнана Константинопольським патріархатом. А не слухати якусь там радянську та КГБ-шну церкву, яка себе видає за РПЦ Московського патріархату та називає себе споконвічною, коли та споконвічна РПЦ, нині знаходиться в США! Ще раз згадаю два важливих аргументи: в 1918 році на території більшовиків РПЦ втратила юридичний статус, а в 1925 році помирає останній патріарх Тихон, і то він був обраний для відродження патріархату в Росії, яку окупували більшовики, і після того, коли головне керівництво церкви покинуло межі колишньої імперії. А після смерті того же Тихона в 1925 році, через заборону більшовиків, більше не було обрано патріарха і патріархат був ліквідований! То де та споконвічність та законність? Тільки, аж з 1943 року, Сталін почав формувати нову церкву з не розстріляних ним та «катакомбних» священників, які з тих часів, дуже тісно співпрацювали з КГБ! То якщо РПЦ Московського патріархату є законною та споконвічною церквою, то по такому принципу Українська Православна Церква може вимагати про негайне входження РПЦ в її склад, бо Київ першим прийняв православ’я в 988 році від Константинополя, аніж Москва, якої тоді не було, і на її території тоді бігали племена Мордви! Тому для мене РПЦ Московського патріархату це – «шарашкіна контора»! Але як не крути, проте я повинен визнати, як майстерно так званий «Московський патріархат» зомбує людей в Росії, Білорусі та нажаль в Україні. Що навіть головним «защитником русских попов» в Україні є не якийсь там митрополит, богослов, політик, а відомий боксер – Олександр Усик! Який на ряду з митрополитом РПЦ в Україні – Онуфрієм, розповідає про єдинство українського та російського народів, і що вони одновірці. А війна на сході України це «братовбивство», яке нібито Київ почав, а не Москва. Сам Усик, який родом з Сімферополя (Криму), не визнає Крим українським, а щоб відійти від відповіді, називає його «Божим». Та найгірше те, що виступаючи під українським прапором, підтримує церкву агресора, як Онуфрій. Останнім часом в інтернеті можна знайти багато новин про Усика, і його скандальні висловлювання про політичну ситуацію в країні, війну на Сході та особливо про важливість РПЦ Московського патріархату в Україні, яку захищає. І цими висловлюваннями, він часто провокує українське суспільство (проукраїнське), як його кум Ломаченко, який викладав відео з російськими спецназівцями. То чому ж маючи таку любов до «Расєї», взяти та й не поїхати туди, де можна було б проводити спаринги з «сибірськими ведмедями» і їм «талдичити» про «русскую провославную веру». Та не вести себе як член «Союза воинствующих безбожников», розповідати всім про «веру», але паралельно «синам Божим» на ринзі «морди» бити і нести в світ «мир», підтримуючи церкву агресорів. Але в кожного своя голова на плечах, і кожний сам вирішує, під яким прапором виступати, жити, воювати, але потрібно мати хоча б елементарну повагу до тієї країни у якій ти живеш, незважаючи на свою національність, походження, віросповідання та переконання!
vova stasyuk