У липні 2024-го буде 250 років від підписання Кючук-Кайнарджийського договору – символічна дата, яку вірогідно використають в кремлі для інформаційної роботи з внутрішньою та зовнішньою аудиторією з відповідними меседжами про «історичні права» на південні території та інш.
Вже знятий відповідний фільм, хоч продовження «гардемарин» виглядає дуже гротескно і комедійно, тим не менше контури визначені. Також є курс лекцій про російську історію, зокрема про «перемоги Катерини» на ютубі від Мединського (одного з ідеологів війни проти України). Чому й досі немає курсу від України російською мовою для контрпропаганди і охоплення численної пострадянської аудиторії – окреме питання.
Використання в медіа історичних подій стало вже окремим жанром. Навіть без сьогоднішнього жорстокого контексту, дата 10 (21) липня 1774 року в російській дипломатії належить до визначних і переможних, «прорубання вікна на схід». Тоді Перша російсько-турецька війни завершилася підписанням мирного договору біля села Кючук-Кайнарджи (теперішня Болгарія), коли фельдмаршал Петро Румянцев провів вдалу військову кампанію за що отримав додатковий титул граф «Задунайський».
За домовленістю з Османами Кримське ханство виходило з під впливу
турків і ставало ніби незалежним, з наступним переходом під протекторат
Російської імперії.
Військова перемога Румянцева мала свою
передісторію, зокрема залучення ним козацтва, яке попри переформатування
нових полків і перехід на рейки ліквідації самоврядного гетьманату,
залишалося важливою військовою силою на кордонах з Причерномор’єм.
В записках Румянцева – багато захопливого про козацьку майстерність, традиції бою і відзнака про позитивну роль козаків у Семирічній війні з Прусією. І окремі висновки про унікальні вміння козаків-розвідників та їх гарне знання прийомів татар, набіги яких в центральну Україну були тоді звичною справою, як і – турків, яким козаки вміли дошкуляти.
І як не дивно, в роботах російських вчених є про важливу роль козаків, на відміну від публічної позиції Мединського, який виступає в ролі такого собі Уварова 21-го століття.
Відомо, що Румянцев був доволі українізованим вельможею, зокрема вивів на імперську орбіту талановитого Безбородька з Полтавщини, який займав 20 років канцлерську посаду і багато зробив для адміністративного впорядкування південних земель України.
Нещодавнє ознайомлення з колективною монографією від Інституту національної пам’яті – «Нариси освоєння Південної України XV-XVIII ст.», здивувало декількома «сюжетними лініями», (1) коли минуле розглядається в контексті історії кримських татар (з термінами сучасного дискурсу «окупація», «депортація», «імперський наратив»), (2) нівелюванням позитивної ролі козацтва як політичного суб’єкту, (3) знецінення Безбородька і намагання показати турецьку сторону у більш вигідному світлі.
(4) Претензійний стиль в монографії до літераторів минулого. При цьому автори забули класику, наприклад, що Вергілій був оспівувачем імператора Октавіана Августа, якого підтримував друг імператора Меценат, які в багато чому заклали й європейську літературну традицію. Без «Енеїди» Вергілія не було б «Енеїди» Котляревського.
Аналогічний «колоніальний стиль» прослідковується в програмі про «Кючук-Кайнарджийський договір» каналу ATR.
Яке історичне позиціонування обере Україна – "синтез цивілізацій" (Данило Яневський) і як держава – суб'єкт історичних перетворень і правонаступник імперії? Чи як колонія і жертва з нівелюванням інституційної спроможності (яка у більшості європейських держав зароджувалася в лоні різних імперій)? Можливо є й інші варіанти?
Від позиціонування залежить і якість інформаційної політики. Яким змістом буде наповнене комунікування із зовнішнім світом?
Потрібна фахова дискусія в суспільстві і готовність до нового витка інформаційної складової війни.