Спроба моделювання майбутнього України
Сьогодні, якщо спробувати промоделювати наше майбутнє, існує три базові моделі подальшого розвитку України.
1. Країна - фронтир.
Це "вічне" протистояння з РФ, своєрідний формат "сторічної" війни.
Нагадаю, минула "сторічна" війна між Францією та Англією підживлювалсь принциповими суперечками приналежності французьких земель до тієї чи іншої "корони".
Формат країни-фронтира передбачає поступове вигоряння демографічного та економічного потенціалу, руйнацію суспільних інститутів та перетворення країни у воєнізовану "сіру зону".
Це чимось нагадує концепцію "рухливих східних кордонів" Третього Рейху, коли росіян планували відкинути за Урал і на східних рубежах молоде покоління "арійців" мало вдосконалювати свій дух, періодично вторгаючись "за стіну" у нетрі Сибіру.
Це мало стати запорукою "вічної молодості" німецького рейху.
Звичайно, що у контексті України вказана концепція буде сутєво відрізнятись, адже "рухливий кордон" у вигляді лінії фронту буде пролягати "по живому" на нашій території, а не за Уралом.
Але загальна концепція виникнення новітнього політичного класу "man of war" дуже схожа.
Україна в такому форматі стане своєрідним "храмом війни" для ультраправих з усього світу, в тому числі і самих росіян.
А також місцем паломництва найманців і шукачів пригод - "першим інтернаціоналом війни".
Що цікаво.
В цьому форматі ніякі реформи не потрібні.
Політичні еліти привласнюють собі сировинну (зерно) та ресурсну (бюджет) ренту, а також значну частину зовнішньї ренти, стягнутої з міжнародної допомоги - у якості плати за виконання функції країни-фронтиру.
З корупцією теж непотрібно боротись - вона стає домінуючою моделлю суспільно-правових відносин: хочеш покинути територію "сірої зони" - плати; хочеш заробляти у "сірій зоні" - плати.
До речі, ці процеси вже відбуваються в Україні - недарма деякі корупціонери виправдовують себе, мовляв, збирали на ЗСУ.
Звичайно, що вступ до НАТО чи ЄС у цьому форматі неможливий.
НАТО не приймає у свій склад навіть країни з територіальними суперечками, а у стані війни - і поготів.
В цьому контексті, наша посилена артикуляція щодо "примушення" партнерів надати Україні членство у блоці - це, певною мірою, холостий постріл.
Максимальний тиск на союзників щодо прийняття України до Альянсу, доцільно робити лише після завершення війни.
До того, часу, всі дискусії - даремні: НАТО ніколи не розширювалось за рахунок воюючих країн, тим більше з ядерною державою.
Не зробить це виключення і для нас, незважаючу на всю свою емпатію до українців.
2. Модель: Країна - член НАТО та ЄС.
Це можливо, більше того, ми зараз маємо максимальні історичні шанси для цього.
Але для реалізації зазначеноговище вікна можливостей, необхідно:
а) завершити війну (в який спосіб навмисно не пишу для уникнення звинувачень на свою адресу);
б) максимально швидко адаптувати політико-економічну систему України до стандартів ЄС, зокрема у частині мінімізації впливу корупції.
Простими словами, сформувати нарешті той самий український замок, до якого підійде європейський ключ.
Або перестати поєднувати "кругле з квадратним", адже це було добре лише під час порятунку екіпажу Аполо-13 у відомому фільмі, коли інженерги у Хюстоні намагались поєднати круглі отвори трубок апарату фільтрації повітря до квадратних отворів, які були у корабельній системі.
В інтеграційних проектах ніхто не буде займатись таким винахідництвом: якщо співпадаємо - інтегруємось, якщо ні - ставимо інтеграцію на паузу.
Тобто в цьому форматі, потрібні дуже швидкі трансформаційні реформи - нічого не вигадувати, а лише посилено адаптувати.
І відмовитись від корупції як від сутнісного стрижня суспільно-економічних відносин в Україні.
3. Модель сильної, субєктної держави, члена НАТО, але перебуваючої роками на порозі ЄС.
Модель умовної Туреччини.
Це дозволить нам протягом 10-15 років провести ті радикальні та сміливі реформи, які ніхто не дозволить реалізовувати, будучи членом ЄС.
Наприклад, податкові та дерегуляційні.
З іншого боку - перспектива членства у ЄС може стати і магнітом для залучення інвестицій, адже всі інвестори шукають точки капіталізації та потужного зростання, а вони якраз і утворюються під час конвергенції (вирівнювання) вартості внутрішніх активів у процесі інтеграції з більш потужною економічною системою.
Саме тому, всі інвестори мріють ввійти на новий ринок "до", а не "після".
Ця модель може бути цікава для нас у контексті реальності досить тривалої процедури вступу.
Адже ЄС ніколи не поглинав великих кандидатів, крім Польщі.
Наприклад, відносно велика Сербія вже досить тривалий час пробуксовує і причина тут не лише у внутрішній специфіці: щодо Чорногорії ці процеси йдуть набагато швидше, хоча ментально чорногорці мало чим відрізняються від сербів.
Тим більше, що приєднання України до ЄС з точки зору витратності буде суттєво відрізнятись навіть від польського проекту - це буде скоріше нагадувати за складністю процедури приєднання НДР до ФРН.
Ключова проблема українського дискурсу сьогодні - це одночасне використання елементів всіх трьох моделей і відсутність чесної розмови щодо нашого вибору.
Причому, всі три моделі можуть бути згадані почергово у виступі одних і тих же людей, тільки у різних контекстах.
Наприклад, вранці ми можемо говорити, що ця війна "надовго", "на десятиліття".
В обід - що Україну мають включити у склад НАТО та ЄС.
Ввечері - що Україна має реалізовувати якісь радикальні податкові реформи, наприклад, скасувати ПДВ.
Хоча вступ до ЄС передбачає входження до митного союзу і спільного простору нарахування податкового кредиту та зобовязань за податком на додану вартість в розрізі європейських контрагентів, тобто не можна бути членом ЄС та скасовувати ПДВ.
Але в моделі довгого очікування на порозі ЄС, подібні експерименти цілком можливі.
Звичайно, що для реалізації третьої моделі розвитку, теж необхідно досягти миру (можливо тут є трохи довший часовий люфт та можливість з переведення війни у військовий конфлікт низької інтенсивності).
І ця модель вимагає візіонерських зусиль щодо подудови немейнстримної монетарної, податкової та економічної політик.
Простими словами, має зявитись свій Ататюрк чи Пак Чон Хі.
До речі, корупція в цій моделі може залишитись, вона потребує тут лише трансформації: від формату корупції "на вході" (обілечування) до формату корупції "на виході" (девелоперьска або продуктивна корупція).
Звичайно, що під час війни суспільство не зможе зробити вибір базової моделі розвитку: немає законних механізмів та існують суттєві ризики використання цього дискурсу задля небезпечних маніпуляцій.
Тому цей вибір, хоч їм і не хочеться це робити, доведеться здійснити політичним елітам.
І вони мають довести цей вибір до відома суспільства.
Це буде чесно.
Щоб кожен міг тоді зробити свій особистий вибір.